70

Коли Тінестія розсипалася в темний попіл, світ навколо нарешті затих. Темрява не рухалась. Повітря не калатало від тіней. Мертва Зона стояла нерухома, як виснажений велетень, що вперше за століття вдихнув спокій. І саме в цій тиші ми впали. Від того, що наші Мани, наші тіла й вузол між нами віддали все, що могли. 

Я лежала на холодній землі, важко дихаючи. Рука Арена все ще була в моїй. Холодна, але жива. Жива — і цього вже вистачало, щоб я не розплакалась від полегшення. 

Ліан впав на коліна поруч, задихаючись. Він був неушкоджений. 

— Не рухайтеся. Ви виснажені до межі. Якщо спробуєте піднятися — просто впадете знову. 

Арен посміхнувся криво, ледве повернувши голову до мене. 

— Ми… тримаємось… так? 

Я з силою стиснула його пальці. 

— Так. 

Хвилина. Дві. Тиша тягнулася. Потім я спробувала зібрати думки. І зрозуміла страшну, тверду істину: 

— Арене… ми не зможемо сьогодні закрити розломи. 

— Я знаю. 

— Навіть з вузлом… ми не витримаємо другого бою. 

— Так, — його голос був тихий, хрипкий. — Сьогодні — ні. 

Ліан піднявся першим. 

— Ми повертаємося до Гільдії. І негайно. Якщо вас залишити тут хоч на годину — ви втратите свідомість. 

Я хотіла заперечити. Хотіла сказати, що ми зможемо пройти ще трохи. Що розломи все ж чекають. Але тіло відмовилося ворушитися. Навіть пальці на вільній руці було важко зрушити. Арен глибоко вдихнув. 

— Ми повернемось. Але… — він глянув у бік горизонту. — Сьогодні ми б могли не вистояти. Навіть якщо б хотіли. 

Його погляд був чесний. І в ньому не було страху. Це була реальність. Реальність, у якій ми перемогли Тінестію, але ще не врятували світ. Сторож ішов поруч — безшумно, мов тінь. Тепер, без Тінестії, його присутність була дивно порожньою. Він більше не тягнувся до мене, не стискав простір. Ніби його мета зникла. Або, може, змінилася. 

Ми просувалися повільно, крок за кроком. Ліан підтримував нас і водночас контролював Ману, щоб не допустити колапсу вузла. Коли вдалині з’явилися перші силуети Гільдії, я ледве не втратила рівновагу. Ми повернулися живими. 

Арен торкнувся мого плеча — легенько, ледь відчутно. 

— Ти це відчуваєш? 

— Що саме? 

— Світ… спокійніший. Тінестія більше не тягне за маркування. 

— Так… — я видихнула. — Але розломи… все ще дихають. 

— Дихають, — підтвердив він. — Але це не сьогоднішній бій. 

І коли ворота Гільдії зачинилися за нами, я зрозуміла: світ отримав перепочинок. А ми — право пережити цю ніч. Ми ще не перемогли остаточно. Але сьогодні ми повернулися. 

Гільдія зустріла нас тихо. Магістри, охоплені панікою після прориву Тінестії, тепер виглядали приголомшеними, але ніхто не наважився підходити близько. Ми заходили в ворота, опираючись на Ліана, і цей шлях здавався довшим, ніж сама Мертва Зона. 

І щойно двері нашого крила зачинилися, усе обірвалося. Сили витікали, як вода крізь пальці. Ми впали на ліжка — кожен у своїй кімнаті, але відчуття спустошення накрило всіх однаково. Ніхто не думав ні про ритуали, ні про обов’язки, ні про розломи. Лише темрява… і сон. Глибокий, важкий, мов би тіло саме заліковувало себе зсередини. 

Я не пам’ятала, як заснула. Не пам’ятала, чи хтось заходив. Не пам’ятала навіть власних снів. Коли прокинулася — сонце вже встигло пройти половину неба. Повітря було теплим і моє тіло вперше за довгий час не тремтіло від Мани. Я повільно підвелася, відчуваючи дивний спокій… і ледь чутний стукіт у двері. Я уже знала хто там стоїть. 

Арен стояв у дверях — виснажений, але вже відновлений достатньо, щоб триматися рівно. Коли я побачила його, в грудях щось стислося. Живе, гаряче відчуття, яке я так довго ховала в собі. 

— Ти… відпочила? — його голос був незвично тихим. 

— Так. Ти? 

— Достатньо. — Він всміхнувся слабко. — Але я… хотів побачити тебе. 

Я впустила його всередину. Арен зробив крок до мене. 

— Ми вдвох пройшли щось… таке, що я навіть не можу описати. 

 — Я знаю. І це змінило все. 

Його рука торкнулася моєї щоки — неймовірно ніжно для мага, який щойно бився з тінню, здатною знищувати землі. Моїм тілом пройшов теплий жар. 

— Еларіє… — він нахилився ближче. — Я не можу більше робити вигляд, що не відчуваю цього. 

Я не змогла відповісти словами. Я просто потягнулася до нього. Його губи були теплі. Гарячі, навіть м’які і водночас тремтячі від стримуваної сили. Коли він поцілував мене, світ зник. Вузол ледь не спалахнув знову, відгукуючись на наші емоції. 

Арен поклав руки мені на талію — міцно, впевнено. Притягнув ближче. Так близько, що я відчула кожен подих, кожне тремтіння його грудей. Я обхопила його шию, не думаючи, не стримуючи себе. Поцілунки стали глибшими. Палкішими. Небезпечнішими. 

Його пальці ковзнули по моїй спині, піднімаючи в мені хвилю тепла, від якої слабли коліна. Ми відступили назад, не розриваючи поцілунку, поки я не відчула спиною м’якість ліжка. Арен нахилився наді мною, дихаючи важко, мов би стримувався всі ці дні і тепер не міг більше. 

— Еларіє… — його голос зірвався. — Якщо я продовжу… я не зупинюся. 

Ми дивилися одне одному в очі. Його зіниці були розширені, а в погляді палав вогонь, який могло загасити лише кохання або смерть. Я доторкнулася до його губ пальцями. 

— Арене… я теж… хочу. 

— Я знаю. Я відчуваю. 

— Але… — я опустила погляд. — Поки… не час. 

Він закрив очі, видихаючи важко. Потім притулив лоб до мого. 

— Не час, — повторив тихо. — Але я чекатиму. Скільки треба. 

Його пальці ковзнули з моєї талії, повільно, з неохотою, ніби кожен дотик був останнім. Він поцілував мене ще раз — ніжно цього разу. На прощання. Потім відступив. 

— Розломи попереду. Ми… мусимо тримати розум ясним. 

Він уже стояв біля дверей. Перед тим, як піти, озирнувся. 

— Але знай…— Його голос став теплішим, глибоким. — Після всього цього… я повернуся. До тебе.