68

Ранок видався безсонним. Світло не пробивалося крізь хмари. Вони були якимись не природніми, а ніби витканими зі згущених тіней. Ми стояли перед межею Мертвої Зони. Арен — праворуч. Ліан — ліворуч, опираючись на посох. Я — посередині. І позаду нас… Сторож. 

Він з’явився без звуку, як завжди. Його силует був нечітким, ніби намальованим з диму. Він ішов за нами, ледь торкаючись землі і ми рушили вперед. Повітря стало густим, немов вода, і кожен крок давався важко. Звуки пропали — тільки наше дихання і легкий тріск каменю під ногами. Тут усе виглядало… мертвим. Сторож ішов позаду, повільно, мов водив нас знайомими стежками. Арен тримав мене за руку — не тому, що я боялася, а тому, що вузол цього вимагав. Ми відчували одне одного краще, коли торкалися. 

— Вона ближче, — прошепотів Ліан. Він зупинився, приклав пальці до землі. Його посох ледь засвітився. — Дуже близько.  

Сторож повільно нахилив голову, ніби підтверджуючи. Я відчула його погляд на собі. У ньому не було ворожості, але й захистом це не назвеш.  

Ми пройшли ще кілька сотень кроків — глибше, куди навіть маги Гільдії заходили рідко. Тут усе змінилося. Світ став пласким. Дерева не кидали тіні, бо тінь тут — живе тіло, яке рухалося окремо від об’єктів. Печально і грізно. 

— Я ненавиджу це місце, — прошепотів Ліан. 

— Це місце, — відповів Арен. — Це те, що колись не мало існувати. 

Я відчула холод уздовж хребта — маркування тягнуло, ніби намагалося вирватися з-під шкіри. Сторож рухався ближче, його присутність дратувала маркування. І раптом — він зупинився. Просто став і не рушив далі. Я обернулась. 

— Чому…? 

Сторож повільно, майже невловимо, підняв руку й вказав уперед — просто в темряву, що клубилася над землею. Його голова схилилася трохи вбік, як у істоти, що слухає музику, яку ніхто інший не чує. А потім — він відступив назад. На кілька кроків. 

— Він не піде з нами? — Ліан стиснув посох. Його голос затремтів. 

— Він привів нас сюди, — сказав Арен. — Далі ми самі. 

Я зробила крок уперед — маркування спалахнуло. І тоді я її відчула. Вона не вийшла з тіней. Тіні — це і була вона. Темрява перед нами ворухнулася. Повітря розірвалося, наче тканину порвали руками. І в цих розривах — світло. Хворе, темно-біле. І в центрі — силует Тінестії. Мій вузол у грудях спалахнув. Арен відчув це тримаючи мене за бік, щоб я не впала. Ліан зробив крок ближче, посох світився. Сторож позаду завмер, як статуя. 

— Ми її знайшли, — прошепотів він. — Або вона знайшла нас. 

Вузол відгукнувся жаром. Тінестія наближалася. І все, що я відчувала — це те, що вона не чекала бою. Вона чекала мене. Тінестія не рухалася так, як зазвичай рухається нежить.  Вона повзала, немов її тіло не мало кісток — лише тіні, що збиралися в подобу форми. Кожен її рух затирав світ довкола, і Мертва Зона відгукувалася тріском. 

Арен став переді мною, Ліан — трохи ліворуч. Ми стояли півколом, як єдина лінія. Вузол у моїх грудях почав тремтіти. Він реагував на неї. На її мову, її тінь, її хвору мано-сутність. Тінестія зробила перший різкий ривок. Темрява вдарила по землі і вона тріснула, як скло. Розломи пішли вглиб, і з них вирвалися чорні леза тіней. 

— Тримайся за мене! — крикнув Арен. 

Я схопила його за руку. І тоді сталося перше. Наші мани з’єдналися потоком — не просто лінією, а силою, що пройшлася землею. Камінь засвітився білим, а тіні відскочили, ніби обпечені. 

— Працює… — прошепотів Ліан. — Еларіє, Арене… вузол реагує на її напад! 

Тінестія завмерла. Вона відчула інтерес. Холодне, примітивне впізнавання, наче бачила це вже колись. Можливо, з Валірією. Її силует змінився — потік темряви ніби втягнувся назад, а потім вибухнув у широку, хижу форму. Вона стала вищою, стрункішою, її руки розтягнулися, як батоги. 

Перший удар. Тінь вдарила по Арену, як хвиля чорної води. Він зреагував блискавично, піднісши наш з’єднаний потік, і вузол створив щит. Білий, сліпучий, але нестабільний, як полум’я, що бореться з вітром. Тінь сичала, обтискаючи захист, як змія навколо горла. Я відчула жар у грудях. 

— Вона… тягне… — прошепотіла я. — Вона хоче розірвати вузол! 

— Тримайся! — Арен різко стиснув мою руку. — Зі мною, Еларіє! 

Його голос вів мене крізь страх, крізь біль, крізь все. І Мана знову сплелась рівно. Тінь розлетілася чорними шматками, мов попіл, зірваний вітром. 

Тінестія відступила, але лише на крок. І тут же — другий удар. Чорні голки вибилися з-під землі й ринулися прямо в нас. Ліан скинув руки, проклинаючи біль у ребрах, і поставив бар’єр. 

— Стій! — він кричав собі, бо тіні били по ньому хвилями. — Стій, поки можеш! 

Він тримався, але довго не протягне. Тінестія нахилила голову вбік, ніби прислухаючись до нашого вузла. Її рука-тінь вдарила в землю знову, створюючи коло розриву. 

— Вона намагається зруйнувати простір! — закричав Ліан. — Якщо вона розкриє його зараз, ми всі впадемо! 

Потрібно було діяти. Арен торкнувся мого чола своїм. 

— Готова? 

— Так. 

Наш зв’язок спалахнув. Я відчула Арена — його страх, його рішучість, його м’яку турботу про мене. Він відчув мене — моє бажання жити, захистити всіх, хто поруч, хоч як би страшно було. І вузол… відгукнувся. Сяйво виросло між нами, вирвавшись із грудей. Біле. Гаряче. Чисте. Тінестія завила. Тіньові леза зникли, а розрив на землі почав закриватися під стуком вузла. 

Але… 

Щойно ми зупинили її атаку, вона знову згрупувалася й кинулася вперед швидше, ніж ми могли б побачити. Її тінь ударила в центр захисту. Вузол затремтів так, що я ледь не вирвала долоню з Аренової руки. 

— Арене… вона сильніша, ніж ми думали… 

— Ми зможемо! — його голос рвався крізь напруження. 

Але удар Тінестії змусив нас обох упасти навколішки. Захист потоншав. Він тріскав. Сторож позаду стояв нерухомо — він не втручався. Він як завжди лише спостерігав. І в цьому погляді було щось жахливе: він чекав, що ми або вистоїмо, або впадемо.