67

Медичне крило покрилося ранковим світлом, але спокою воно не принесло. Повітря було натягнуте, як струна, кожен крок лунав надто голосно. Ліан уже лежав не на кушетці, а сидів на краю , обережно тримаючись руками, щоб не впасти. Блідий, з синцями під очима, але… усміхнений. 

— Ти мав лежати, — сказала я, ставлячи перед ним чашку теплої настоянки. 

— Та я й лежав, — він уперто відсунув ковдру. — Досить довго для того, хто збирається йти у фінальну сутичку. 

— Ти ще не готовий, — Арен нахилився, оглядаючи його мана-контури. — Тіло усе ще реагує на удар. Тіньова корозія не повністю зійшла. 

Ліан зиркнув на нього так, ніби той був занадто турботливим братом. 

— Коли це мене зупиняло? 

— Ліане… — я почала. 

Він підняв руку, зупиняючи мене. 

— Я не пропущу фінал, — тихо промовив. — Ви двоє… ви зробили вузол. Ви збираєтесь іти на саму Тінестію. Хіба я залишу вас? 

Його голос тріснув. Арен видихнув. І всміхнувся. По-справжньому. 

— Добре. Але не геройствуй. Тримайся у радіусі дії мого бар’єру. 

— Я триматимусь… — Ліан крекнув, підводячись. — …доти, доки ноги витримають. А потім.... буду повзти. 

Я схопила його за плече, допомагаючи втриматись. 

— Ти нам потрібен живий. 

— Я й не планую вмирати, — він підморгнув. — У мене на це немає часу. 

Гільдія гуділа як розворушений вулик. Маги вбудовували кристали стабілізації у брами. Старші  мисливці носили рукописи та зілля. Групи рейнджерів вже відправили людей далеко за стіни міста. А ми проходили крізь усе це, як центр бурі. 

Зв’язок вузла тремтів у мені теплом, коли Арен ішов поруч. Наші аури відчували одне одного, реагували, узгоджували дихання. Він не торкався мене — це було не потрібно. Ми були вже зв’язані. Ліан ішов трохи позаду, кульгаючи, але впевнено тримаючи посох. 

— Я перевірив зони переходу, — сказав він. — Тінестія зосередила енергію в серці Мертвої Зони. Вона нас чекає. 

— Це пастка, — промовив Арен. 

— Очевидно, — знизав плечима Ліан. — Але іншого шляху немає. 

Магістр Руанд з’явився раптово в кінці коридору. Схудлий, вимучений, з темними колами під очима. Стояв, спершись на стіну, і дивився на нас. Не говорив. Не наближався. Просто спостерігав. 

Я спершу напружилася, але в його погляді не було люті. Лише… страх. І величезна, глуха втома. Він пройшов кілька кроків повз нас і зупинився поруч, але на відстані витягнутої руки. 

— Я не втручатимусь більше, — сказав він. 

— Чому? — Арен не відводив погляду. 

Руанд опустив очі. 

— Бо я побачив те, що зробив вузол. І… вперше за всі ці роки… я не розумію, як цим керувати. — Він потер груди, ніби щось боліло всередині.— Я боявся, що ти, Еларіє, станеш кінцем. Що твоя кров… твоє маркування… — він не договорив і на мить заплющив очі. — Але тепер я бачу: ти — не кінець. Ви двоє — разом — це шанс. Останній шанс світу. 

У горлі щось стислося. Арен не відповів. Просто кивнув — коротко, твердо. Руанд відійшов убік, даючи нам пройти. Востаннє — без наказів, без команд, без криків. 

— Хай ваш вузол витримає все, — прошепотів він. — Навіть те, що йде зараз. 

Ми вийшли на подвір’я Гільдії. Там лежала мертва тиша.  Жодного шуму, жодної пташки. Навіть вітер не рухався. Мертва зона темніла на горизонті, живучи власним, страшним диханням. Ліан зробив глибокий вдих. 

— Остання сутичка, так? 

— Так, — відповів Арен. 

Я взяла обох за руки. 

— Тоді… йдемо до кінця. 

Вузол у грудях засвітився відповіддю. А Мертва Зона… розкрила обійми темряви, чекаючи нас. 

Вітер пронизливо свистів між зруйнованими будівлями, розносячи запах попелу і вологи. Тінь від високих шпилів падала кривими малюнками, ніби сама земля намагалася сховати залишки свого минулого. Десь здалеку чути було ледь чутний скрип металу — відлуння старих боїв, що ніколи не закінчуються. Сумнів і страх проникали навіть у найміцніші серця, нагадуючи про неминучу боротьбу. 

У Мертвій Зоні вже починало сипатися мертве світло — дивне, холодне сяйво, що не мало джерела. Воно нагадувало місячність, затиснуту між уламками тіней, але було надто нерівномірним, ніби світло випромінювали самі тріщини в реальності. До бою залишалося кілька годин. Гільдія вже спорожніла. Місто — тихе. Люди були далеко за стінами. 

А ми… троє. Арен, Ліан і я. Ми розташували невеликий табір біля входу в Мертву Зону. Тут ще було безпечно, але повітря вже дихало чужим холодом. Ліан спав, укритий кількома плащами. Біль забрав у нього всі слова та жарти. Він усе ще тримав посох під рукою — так, ніби боявся відпустити. 

Арен сидів осторонь, спершись на уламок каменю. Світло тремтіло по його обличчю, роблячи його ніби старшим, ніж він був насправді. Втомлений, але незламний. 

Я підійшла тихо і сіла поруч. 

— Не спиш? — запитала. 

— Ні. 

— Через вузол? 

— Через нас, — він злегка усміхнувся. 

Тишу було майже чути — глибоку, повільну, напружену. 

— Завтра… — почала я. 

— Так, — відповів він, ніби прочитав мої думки. 

— Це може бути наш останній день. 

Я опустила погляд на свої руки. 

— Мені страшно. Але мене лякає не бій… сама думка, що ти можеш… що я можу тебе втратити… 

Арен перевів погляд на небо, яке давно перестало бути небом — чорне, як попіл. 

— А я, знаєш, боявся іншого. 

— Чого? 

Його пальці торкнулися моєї руки — обережно, тепло. 

— Що ти зникнеш з мого життя ще до бою. Що вузол наполохає тебе. Що ти боятимешся мене. Що не пробачиш мені ту брехню про підміну. 

Я підняла голову — і вперше побачила, наскільки щирим був його страх. 

— Арене… 

— Я не прошу обіцянок. Не прошу слів. Просто хочу бути з тобою… поки можу. 

— І я хочу цього, — прошепотіла. 

Наші аури м’яко торкнулися одна одної. Коли ми сиділи так близько, вузол ледь світився між нашими грудьми, тихо пульсуючи, як спільне серце. Арен нахилився. Не поспішав. Не вимагав. Просто чекав.