65

Лабораторія Кельриса зустріла нас тишею, що гриміла сильніше за крик. Повітря там було густе, важке, наче згустки мани висіли просто в повітрі. Стіни покриті стародавніми формулами, змішаними з печатями, які давно втратили силу. Пил світився під світлом факелів, ніби дрібні золоті крупинки — залишки ритуалів. 

— Тут… хтось працював зі стабілізаційними вузлами, — прошепотів Ліан, проводячи пальцями по столу, вкритому схемами. 

На одному зі старих столів лежав фоліант з роздертою обкладинкою. Арен розгорнув його різким рухом і сторінки самі впали на потрібний розділ. 

— Ось! — показав він. — Кельрис записував різні методи з’єднання мани! 

Схеми були старі, частково знищені, але основа залишилась: “Два носії — одна лінія мани. Один — маркувальний. Другий — стабілізатор. Разом — вузол. Разом — закриття”. 

— Це воно, — прошепотіла я. — Це ритуал Валірії. 

Арен взяв мої руки у свої. Я відчула його м’яке тепло і щось глибше, стабільне, спокійне, як акорд, що відгукується в мені. 

— Почнемо, — промовив він. 

Він промовляв слова повільно, чітко, немов даючи мені час на дихання. 

— Еларіє… довіряєш мені? 

— Так. 

Його Мана потекла через пальці — сильна, гаряча, впевнена. Моя — відповіла, тремтячи, як налякана тінь. 

З’єднання… Зближення… Злиття… 

Світ навколо затремтів. Але потім — щось рвонулося всередині мене, і лінія Мани розсипалася, немов порваний нерв. Я задихнулася, впала на коліна. 

— Еларіє! — Арен присів поруч, обіймаючи, стабілізуючи мою ауру. — Все добре. Ти жива. Ми спробуємо ще раз. 

Ліан глянув на нас над столами з записами — в його очах був страх, але не за себе. 

— Вона підходить ближче, — прошепотів він. — Я відчуваю. Її тінь уже в коридорах. Якщо треба буде — я стримуватиму її сам. 

— Ти не можеш! — вигукнула я. 

— Хтось має виграти час, — його голос був м’який, але непохитний. — І я не дам їй торкнутися ні тебе, ні Арена. 

Ми готувалися до другої спроби, коли двері лабораторії грюкнули так, що пил злетів у повітря. На порозі стояв Руанд. І як тільки він нас знаходив... 

— Я знав, що ви тут! — закричав він. — Ви хочете знищити наш єдиний шанс контролю! Ви хочете зробити це… без мене! Без Гільдії! 

Арен ледве глянув на нього. 

— Ми робимо це, щоб Еларія жила. 

— ЕЛАРІЯ ПОВИННА ЗАГИНУТИ! — випалив Руанд, і я відчула, як у мені щось замерло.— Це її призначення! Її смерть — ціна рівноваги! Як і смерть усіх носіїв Деярн! 

Арен підвівся у повен зріст. Його Мана обпекла повітря. 

— Замовкни. 

— Я не дозволю вам завершити вузол! — Руанд спробував кинутися вперед. Він схопив мій лікоть, різко потягнув, намагаючись розірвати контакт між мною й Ареном. 

І тим самим — зірвав ритуал. Мана вдарила, як вибух, мене відкинуло назад. Арен різко вхопив мене в момент удару, але Руанд вже піднімав руки для обмеження. 

— ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА ВИБИРАТИ! — кричав він. — ТИ ЗНАДОБИШСЯ СВІТУ МЕРТВОЮ! 

Ліан кинувся вперед: 

— НЕ ЧІПАЙ ЇЇ! 

Руанд відмахнувся закляттям, відкинувши його вбік. Це стало останньою краплею. Арен підійшов до Руанда повільно, спокійно, як людина, що вже все вирішила. 

— Я попереджав, — сказав він холодно. — Тричі. Ти мене не почув. 

І одним рухом він наклав на Руанда закляття повного знерухомлення. Ланцюги з манічного світла хльоснули в повітрі, зв’язали обидві руки, ноги, шию. Руанд упав на коліна, не маючи змоги навіть поворухнутися. 

— Ти…! Ти…! — гарчав він. — Це зрада! Гільдія…вона тобі цього так просто не пробачить. 

— Це не зрада, — урвав Арен. — Це те, що я повинен зробити, щоб вона жила. 

Він обернувся до мене. 

— Еларіє. Ще спроба. У нас майже не залишилось часу. 

Тінестія вже входила в лабораторію. Темрява стікала з дверей, як чорна вода. Тіні ворушилися, немов стіни дихали. Арен простягнув мені руку. 

— Довірся мені. Зараз або ніколи. 

Ліан вставав перед нею, готуючись стримувати її, хоч би на кілька секунд. А я… я взяла Арена за руку. І ритуал вузла почався. Тінестія майже ввірвалась. Повітря задзвеніло від її присутності. Я сиділа на холодному камені, а Арен стояв навпроти, тримаючи мої долоні у своїх. Наші аури вже перехрещувалися, але вузол… усе ще не формувався. 

— Готова? — його голос був майже шепотом, але я почула кожне слово. 

Я кивнула. Ми вдихнули разом. Арен повів ману-лінію вперед — плавно, впевнено, так, як вчать тільки архмагів старої школи. Я провела свою назустріч — нервову, нестійку, тремтливу. Лінії торкнулися. І… розсипалися, як попіл. 

Мана вибухнула у нас під руками. Мене вдарило в груди так, що важко було зробити бодай маленький подих. 

— Еларіє! — Арен встиг утримати. 

Але я бачила в його очах розчарування. І страх. 

— Чорт, — прошепотів Ліан, дивлячись на двері, що вже здригалися від ударів тіні. — Вона близько. Ви більше не можете помилятися. 

— Ми не помилимось, — сказав Арен. Його голос не підлягав сумніву. 

Але я відчула — часу майже не було. І тоді двері прогнулися. 

Ті-і-інь… 

Скрегіт, який не належав жодній живій істоті. Ліан зробив крок уперед. 

— Я піду. 

— НІ! — я спробувала зірватися з місця, але Арен утримав. 

— Я зроблю це. — Ліан обернувся й усміхнувся. Слабо, тепло. — Ви двоє — наш шанс. Я ж… просто маг охорони.... Помічник. 

— Ти не просто..... — хотіла було сказати я. 

— Знаю, — він м’яко перебив. — Але зараз… це моя роль. 

Він розвернувся обличчям до тіні. 

— Гей! Ти! Іди сюди. 

Його голос — твердий. Закляття — яскраве біле коло, що вирвалося з його руки. Тінестія ринула на нього, мов зголодніла. А Ліан… стояв. Тіні били по його бар’єру. А він тримався, стискаючи зуби, поки мана котилася вгору по його руках. 

— Арен! — закричав він. — ЗРОБИ ЦЕ! 

Арен опустився переді мною на коліна. Його пальці обхопили мої. Його чоло торкнулося мого.