64

Сирени Гільдії вили так гучно, що здавалося сам камінь здригається. Біля брам утворилися черги, люди панікували, маги керували евакуацією, створюючи бар’єри й коридори для втечі. Тінестія була вже в місті. І всі це відчували. Вулиці вкривалися тінями, що повзли, наче шукали живе. Бар’єри тріскали, губили форму. Повітря стало густим, холодним, тісним. 

Руанд кричав команди, маги другої лінії рятували тих, хто не встиг вийти. Грізна Мана з іншим присмаком — не наша, не місцева — просочувалась із кожної шпарини. 

— Пішли! — Арен схопив мене за руку. — У заборонений архів! Там товсті контури, Тінестії важко туди проникнути. 

Ліан біг попереду, розштовхуючи усіх тих, які металися в паніці. 

— Архів — єдине місце, куди вона не пролізе швидко! Ми матимемо бодай кілька хвилин! 

Я притисла щоденник Валірії до грудей. Він здавався теплим, ніби дихав. Ми кинулися до старої частини Гільдії — до темних коридорів, куди ніхто не ходив. Пил здіймався від наших кроків, факели тремтіли, підлога ніби осипалась. За нами чувся віддалений рев — це тіні рвали бар’єри, а Тінестія насувалася. Арен відчинив важкі двері, які колись були опломбовані. 

— Швидко! 

Ми зайшли всередину й замкнули їх. Велика герметична печатка спалахнула на мить — цього вистачить не надовго, але достатньо. 

— Вона все одно нас знайде, — сказав Ліан, оглядаючи темряву. — Але не відразу. 

— І цього достатньо, — я відкрила щоденник. — Мені потрібно знайти ритуал.  

Арен став поруч так, що його плече торкнулося мого. 

— Ми будемо поруч. Читай. Я — тут. 

Я кивнула і заглибилась у текст. Усередині забороненого архіву, між стількох тіней, що ломилися назовні, слова предків здавалися навіть голоснішими. Я гортала сторінку за сторінкою. Записи про подорожі. Про біль. Про теж саме маркування. Про тіні. І звичайно ж про Каріона. 

— Тут має бути… — говорила я до себе. — Має. 

І тоді знайшла. Серед старих аркушів був клаптик іншого паперу — більш нового, іншого кольору. Наче він був доданий потім. Я розгорнула його обережно. Моє серце вдарило в груди так сильно, що здавалося — його почули всі. 

Запис 41 — НЕДОПИСАНИЙ 

“Розлом не можна закрити однією кров’ю. Потрібна — пара. Носій родового маркування. І той, чия сутність не руйнується розривом. Разом вони створюють…” 

Слова зникали — чорнило було розмазаним, ніби Валірія писала в поспіху, в сльозах або в страху. Але наступний рядок був чітким, виділеним, підкресленим: 

“…Стабільний вузол. Єдиний спосіб закрити розлом так, щоб вижити.” 

Ліан ахнув. 

— Вузол… стабілізуючий вузол. Це реальний, хоч і заборонений, тип магічного з’єднання. Дуже старий. Дуже небезпечний. 

— Але дієвий, якщо вірити Валірії, — сказав Арен. 

Моя рука тремтіла. Я читала далі — на клаптику майже не було тексту, лише розкидані фрази. 

“…якщо їх мана з’єднається…усвідомлене рішення обох…якорем стає кохання…” — слово було переправлено, наче Валірія вагалась писати саме його. 

“…тільки так я вижила…” 

Я відчула, як світ під ногами похитнувся. 

— Вона… — прошепотіла я. — Вона вижила тільки тому, що була зі своїм Каріоном. Бо він тримав її. І не лише фізично. 

Арен опустив руку на мою, і його тепло пройшло крізь пальці через усе тіло. 

— Це… не просто ритуал, — сказав він. — Це зв’язок. Повний. Якщо ми це зробимо — наші Мани з’єднаються. Наші життя… теж. 

Я підняла голову. Його очі були сповнені рішучості. І ще чогось… глибшого. 

— Я не боюся, Еларіє, — мовив він впевнено, без жодного сумніву. — Я вже зробив свій вибір. Тепер він за тобою. 

Я відкрила рот… але не встигла відповісти. Повітря в архіві стиснулося. Свічки погасли всі разом. Темрява опала, немов згусток. І в кутку… народилася тінь. Ліан одразу кинувся вперед. 

— Вона тут! Ми не маємо часу! 

Арен став переді мною, його Мана зірвалась у спалах. Я відчула, як маркування на моїй грудях горить — реагуючи на неї, на наближення. Тіні розпливались по архіву, тягнулися до нас. А ритуал Валірії був тепер нашою єдиною можливістю вижити. 

— Еларіє! — крикнув Арен, стискаючи мою руку. — Читай далі! Шукаємо завершення! 

Та коли я перевернула сторінку, вона була.... порожньою. Лише одна фраза написана кривавим почерком Валірії: “Продовжите ви.” 

Я застигла, відчуваючи, як холод пробігає по хребту, а серце калатало шалено. Ці слова були більше ніж посланням — вони були викликом і пророкуванням одночасно. І тепер вибір, як і раніше, лежав лише на нас. 

Тінестія не чекала. Не спостерігала. Не йшла повільно, як раніше. Тріснуло повітря. Вогні згасли. Темрява у кутку архіву згорнулась — і розірвала простір, як тканину. 

— Біжимо! Зараз! — крикнув Ліан. 

Арен схопив мене за руку й різко потягнув до виходу. Я стискала щоденник Валірії так сильно, що пальці вже німіли. Ми вибігли в коридор і зразу ж почули вибухи мани позаду. 

 Бам-бам-бам! 

Магістри Гільдії, зібравшись у хвилини тривоги, спробували створити бар’єр. Але це було так жалюгідно. Їхні закляття рвалися, як мокрий папір. Їхня Мана розсипалася у світлі крупинки, не витримуючи навіть наближення Тінестії. 

— Тримати фронт! — кричав один. 

— Не підпускайте її до центру! — кричав інший. 

Але вони не витримували й секунди. Тіні Тінестії ковзали стінами, уникаючи магії, немов кпинячись. Кристали по коридорах тріскали й сипали іскрами. І тоді сталося найгірше. 

Ми бігли через довгий кам’яний коридор, коли з темряви винирнула рука. Але швидше за все це був палець — тонкий, неприродно довгий. Він торкнувся моєї шкіри над ключицею. Холод. Порожнеча. Провал. Мене вивернуло зсередини. Я не кричала, бо звук не виходив. Повітря стало чорним, ніби я пірнула в крижаний колодязь без дна.   

Біль. Різкий, безкінечний, порожній. Страх — не мій, а всього світу. Світла, що загасне. Життя, що розірветься. І… руйнування. Таке, яке несе не смерть, а знищення всього, що колись дихало. Гірше за Мертві Дощі. Гірше за всі істоти, що приходили з розломів. Це була сама суть кінця.