63

Я перебирала книги, сувої, спалені записи, уривки рукописів… Кожен рядок здавався або урваним, або навмисно замаскованим. Наче Валірія не просто писала, а тікала від чийогось погляду, приховуючи кожне слово. 

Ліан і Арен мовчали, переглядаючи інші фоліанти, але їхня напруга відчувалась навіть у повітрі. Тінестія вже була близько. Дуже близько. Я торкнулась полиці і раптом щось тьохнуло в маркуванні. Нічого болючого. Просто… відгук. Я притисла долоню до дерев’яної поверхні, і дошка піддалася, від’їхавши убік. За нею — вузька схованка. 

— Знайшла, — прошепотіла я. 

Усередині лежав тоненький зошит, майже знищений часом. Простий, без Мани, без захистів, але обкладинка мала такий самий знак, як і моє маркування. 

Це був щоденник Валірії. 

Арен одразу опинився поруч, але не торкався — він знав, що це моє. Я розгорнула першу сторінку.  Розмите чорнило. Нерівні рядки. Поспішний почерк. 

“Якщо хтось колись читатиме це — значить, рід Деярн все ще стоїть. І значить, ти — моєї крові.” 

У мене перехопило подих. Я ковтнула і перегорнула. 

Запис 12 

“Я знайшла спосіб закривати розломи. Але він пожирає силу. Пожирає тіло. Пожирає душу.” 

Арен напружився. Я продовжила. 

Запис 13 

“Сторож веде мене. Він показує, коли треба йти, і коли тікати. Але він не захищає. Він спостерігає.” 

Я зітхнула — це я вже знала. І тоді натрапила на рядки, яких не очікувала. 

Запис 19 

“Я зустріла його. Чоловіка, який не боїться розломів. Я думала, він загине. Але він торкнувся рваної межі — і вона не забрала його.” 

Я здригнулась. 

— Чоловіка?.. — повторила я. 

Арен нахилився ближче. 

— Продовжуй. 

Запис 21 

“Його ім’я — Каріон. Він маг і знає більше, ніж будь-який маг з Гільдії. Його кров — інша. Вона не дає розлому ковтати життя.” 

Мене наче струмом ударило. Я глянула на Арена й Ліана. 

— Це… можливо? — прошепотіла. 

Ліан повільно кивнув. 

— У дуже рідкісних випадках… так. Деякі люди народжуються з аномально стабільною сутністю. Не магічною — а… структурною. Такі можуть витримувати впливи, які інших знищили б. 

Арен нахмурився. 

— Ще один ключ? Але чому ми про це не знали? 

Я перегорнула сторінку. 

Запис 27 

“Разом з Каріоном я змогла закрити розлом, який би вбив мене, якщо б я була сама. Він стояв поруч. Тримав мою руку. Його кров змішалась з моєю — і розлом закрився без втрати. Моєї втрати”. 

Моє серце різко вдарило. 

— Вона… — я не могла повірити у власні слова. — Вона не загинула. Бо він був поруч. Бо його кров стабілізувала її. 

Арен видихнув різко. 

— Значить… є спосіб. 

— Є шанс, — додав Ліан. 

Я читала далі, хоча руки вже тремтіли. 

Запис 32 

“Я кохаю його. І знаю, що без нього не повернуся. Він — моя рівновага. Мій якір. Моє життя.” 

Очі запекло від сліз. Я відчула, як Арен торкнувся мого плеча — тепло, тихо, підтримуючи. 

— У тебе теж буде хтось, хто зможе… — почав він. 

Я підняла погляд на нього. Його очі палали рішучістю. Він не боявся. 

— Я можу бути цим “кимось”, Еларіє, — сказав він. — Я не знаю, чи моя кров подіє. Але я не залишу тебе саму. Навіть якщо доведеться торкнутися самого розлому. 

Я хотіла відповісти — але маркування на моїй грудях пульсувало, гаряче, наполегливо. 

Тінестія. 

Я відчула її так близько, що земля під ногами ніби здригнулася. 

Ліан зблід. 

— Вона на кордоні. Вона… — він ковтнув. — Вже майже тут. 

Арен обернувся до мене, взяв за руки обома долонями. 

— Тепер ми знаємо, що шанс є.  Не великий. Не дуже простий. Але є. І ми знайдемо спосіб використати його. Разом. 

Тінестія наближалася. Світ готувався тріснути. Але тепер у мене був щоденник Валірії. Її шлях. Її історія. Її любов. І шанс. Малий. Крихітний. Але шанс залишитися живою. 

— Тоді ми не втратимо ні хвилини, — сказала я. — Бо вона… вже йде. 

Ліан різко підвів голову, ніби теж відчув її кроки в тумані, що ще не дістався стін. Ми рушили майже одночасно, мов трійця, якій доля нарешті перестала давати вибір. Щоденник Валірії став нашою останньою надією. Рівно після прочитання записів про Каріона — того, хто врятував її від загибелі в розломах — Арен і Ліан обмінялися поглядами, повними напруженої рішучості. 

— Ми перевіримо, — сказав Арен без тіні сумніву. — Негайно. 

Я хотіла заперечити, але Ліан вже тягнув на стіл старий кристал синтезу — рідкісний артефакт, що міг визначати взаємодію крові зі спотвореною Маною розломів. 

— Еларіє, — Ліан подивився мені в очі, — ми робимо це не лише для тебе. Якщо розломи справді почнуть рости… світ трісне. Ти не повинна стояти перед цим сама. 

Я кивнула. Бо вже ніколи більше не хотіла бути там — на іншому боці — одна. 

Кристал синтезу було заборонено використовувати без дозволу Гільдії. Ліан вмів обходити захисти. Арен — руйнувати те, що заважало. І разом вони впорались за лічені хвилини. На стіл поставили три тонкі чаші. Мана в повітрі напружилась від очікування. 

— Спершу я, — сказав Ліан. 

Він легенько порізав собі долоню й капнув кілька крапель у чашу. Магічне коло навколо кристалу спалахнуло м’яким зеленим. 

Ліан вдихнув. 

— Стабільність — мінімальна. Я можу стримувати розломи, але не закривати. Я не витримаю повної взаємодії. Далі ти, — додав він спокійно. 

Арен не вагався. Він зробив зріз на зап’ясті й дав крові впасти у чашу. 

Кристал синтезу здригнувся. Погас. А потім — вибухнув яскраво-білим світлом. Я відсахнулась. Ліан розширив очі. 

— Це… неможливо. 

Кристал, який завжди реагував точними градаціями, тепер світився рівно, плавно, гармонійно. Наче знайшов те, чого шукав усі століття. 

Арен подивився на мене. 

— Я підходжу. 

Його голос був рівний. Без тріумфу. Без страху. Він говорив так, ніби чекав саме цього.