61

Я підходила поступово. Арен чекав. Він стояв у коридорі, спершись на кам’яну колону, як людина, що володіє собою і ситуацією, але дає простір іншому. Його Мана була стабільною, гарячою, впізнаваною. Вона не тиснула, вона тримала рівновагу поруч. 

Коли я вийшла зі своєї кімнати, він підвів голову. Його погляд ковзнув по мені — уважний, серйозний, але не владний. 

— Можемо поговорити? — прошепотіла я. 

Він лише кивнув. Ми пішли на терасу. Столітні камені під ногами були холодними, а місяць освітлював наші силуети тремтливим сріблом. Арен зупинився поруч, але не надто близько — наче дав можливість відійти, якщо я захочу. 

— Еларіє, — сказав він, коли тиша стала різкою, — ти повернулася іншою. Мана навколо тебе змінилася. Ти змінилася. І… я хочу зрозуміти. Не тому, що Гільдія цього вимагає. А тому, що ти для мене важлива. 

Я вдихнула глибоко. Серце боліло, слова не хотіли складатися докупи, але все ж я сказала: 

— Там… на іншому боці… я дізналася правду про свій рід. Про те, хто ми. Про Валірію. 

Арен повільно кивнув. 

— Я бачу, як це тебе ранить. 

— Річ не тільки в минулому, — сказала я. — І не у тому, що ще чекає. Я боюсь… 

Тебе втратити. 

Але не сказала цього вголос. Він дивився прямо, здавалося, його очі заглядають просто в душу. 

— Еларіє, я маг не перший рік. Я бачив смертельні загрози, Зони, істот, тіні… Але ніщо з цього не лякало мене настільки, як думка, що ти можеш зникнути назавжди. 

Серце струснулося. 

— Арен… 

— Я давно відчуваю до тебе більше, ніж мав би, — він говорив спокійно, твердо, але в кожному слові було тепло. — І не тому, що ти носиш рідкісне маркування чи маєш силу. Не через Гільдію. А тому що ти — це ти. Жива, справжня, вперта, добра, небезпечна у найчарівніший спосіб. Я не помилився в тобі жодного разу. 

Я заплющила очі — бо щось у грудях кольнуло так, що стало важко дихати. 

— Арен… я теж… — слова застрягли. — Я щось відчуваю. І боюсь це сказати. Боюсь, бо правда… може зруйнувати все. 

Він ступив ближче. Легко взяв мою руку — так, ніби це був природний рух, від якого світ стає стабільнішим. 

— Розкажи мені частину. Ту, яку можеш. Я знаю, що не завжди треба все одразу. 

Я ковтнула. 

— Моя кров… може закрити розломи. Назавжди. 

Арен не здригнувся. Не відступив. Навіть не зблід. Він лише повільно видихнув — глибоко, гостро — немов вловив масштаб сказаного. 

— Це пояснює багато, — сказав він. — І це не та правда, якої я хотів. — Його пальці сильніше стиснули мою руку. — Але я радий, що ти сказала це мені, а не комусь іншому. 

Я поглянула йому просто в очі. 

— Якщо я це зроблю… я можу не повернутися, — продовжила. 

— Я знаю, —  відповів він. — І тому я не дозволю тобі стати жертвою чужого очікування. Я маг, Еларіє. Сильний маг. Ти не загубишся, доки я поруч. І якщо світ вирішив покладати свою долю на твої плечі — він забув одну річ. 

— Яку? — прошепотіла я. 

Він нахилився ближче. 

— Що ти не одна. І що я не віддам тебе навіть самому розлому. Жодна тінь чи нежить не отримає тебе. 

Я тремтіла — від полегшення, страху, небезпеки, почуттів. І вперше з моменту повернення я дозволила собі спертися на нього. 

Арен обережно обійняв мене, так, ніби боявся зламати щось крихке всередині. Його тепло огорнуло мене тихо, без вимог і запитань — просто присутністю, якої мені так бракувало. І в цю мить я нарешті зрозуміла: не сила тримала мене на ногах, а те, що поруч був хтось, хто бачив мене справжню й не відступив.