60

Вечір у Гільдії був незвично тихим. Зазвичай гамірні зали зараз здавалися пустими роззявленими пащами, що чекали на відповіді. Арен провів мене до моїх покоїв, зупинившись біля порога. Його присутність була відчутною, як тепло багаття в морозну ніч, але сьогодні це тепло обпікало. 

— Відпочинь, — тихо сказав він. — За дверима стоятиме варта, але якщо я знадоблюся… просто поклич. 

Я лише кивнула, не в силах вимовити ані слова. Коли двері зачинилися, я сповзла по стіні на холодну підлогу. Маркування як завжди пульсувало. Воно більше не було просто малюнком чи прокляттям — воно стало ключем. Важким, залізним ключем до клітки, в якій опинився цей світ. 

“Тільки твоя кров...” — голос із видіння відлунював у моїй голові, наче вирок. 

Я дивилася на свої долоні. Вони здавалися мені чужими. Як я можу сказати Арену, що його зусилля врятувати мене були марними? Що кожен день, який він витратив на моє навчання та захист, лише наближав момент моєї загибелі? 

Мої думки розривалися. Сказати правду чи змовчати? Розділити цей тягар, дозволити йому бути поруч до кінця. Але це означало побачити, як згасає надія в його очах. Він не дозволить мені піти на це. Він воюватиме проти самої долі, а в цій битві неможливо перемогти. 

Чи, можливо, виконати свій обов’язок самотужки. Зникнути, коли прийде час, залишивши його з ненавистю до мене, а не з болем від втрати. 

Я підійшла до вікна. Надворі, у дворі Гільдії, я бачила постать Арена. Він не пішов. Він стояв, закинувши голову вгору, дивлячись на моє вікно. У світлі магічних ліхтарів його обличчя здавалося висіченим з каменю — суворим, але знесиленим. 

Я згадала його руки на моїх плечах там, у Мертвій Зоні. Те, як він вимовляв моє ім'я — так, ніби воно було єдиним закляттям, що тримало його в цьому світі. Це було те руйнівне, прекрасне почуття, яке робило ідею самопожертви нестерпною. Як можна віддати життя, коли ти щойно зрозуміла, заради чого варто жити? 

Тихий стук у двері змусив мене здригнутися. Це був не Арен. Кроки були легшими.  

— Еларіє? — почувся голос Ліана. — Я знаю, що ти не спиш. 

Я відчинила. Ліан стояв, схрестивши руки на грудях. Його проникливий погляд завжди бачив надто багато. 

— Ти бачила кінець, чи не так? — запитав він без зайвих вступів. Його голос був позбавлений емоцій, але в глибині зіниць ховався смуток. — Ти бачила ціну. 

Я відвела погляд, відчуваючи, як знову підступають сльози.  

— Чому це маю бути я, Ліане? Чому світ такий жорстокий? 

— Світ не жорстокий, він просто прагне рівноваги, — м'яко відповів він, крок за кроком заходячи в кімнату. — Але пам’ятай одну річ: Арен не пробачить тобі брехні. Не намагайся врятувати його своїм мовчанням. Це вб’є його швидше за будь-який розлом. 

Він пішов, залишивши по собі аромат гіркого полину та ще більше запитань. Я знову поглянула у вікно. Арен все ще був там. Я притиснула руку до скла, ніби могла відчути його крізь відстань. Моє серце рвалося навпіл: між обов'язком перед тисячами життів і любов'ю до однієї людини, яку я не мала права любити. 

Завтра я мушу вирішити. Або істина звільнить нас, або вона стане нашою спільною могилою.