59

Світ повернувся різко. Повітря ударило у легені, земля під руками була шорсткою й вологою. Мертва Зона зустріла мене так, ніби я зникла лише на кілька секунд, хоча всередині минуло значно більше. 

Я розплющила очі. Туман був таким самим. Повітря — важким. Але все здавалося… чужим. Наче цей світ уже знав те, що я щойно дізналася. Я піднялася з колін. Голова паморочилася.  

Я можу закрити розломи. Назавжди. Ціною — себе. Я стискала руки так сильно, що нігті прокололи шкіру. 

— Еларіє!!! 

Голос долинув раптово, прорізав затуманений світ. Я підвела голову і побачила Арена, який мчав просто до мене. Ліан і Руанд відставали позаду, обережні, насторожені, але… живі. Арен упав на коліна поруч, схопив мене за плечі. 

— Ти… ти жива… о, боги… ти… — він не міг добрати слів. Його руки тремтіли. 
Він торкнувся мого обличчя, але одразу відсмикнув пальці, помітивши вираз моїх очей. 

— Що сталося? Що ти бачила? Хто…? — його голос затинався. — Чому ти плачеш? 

Тільки тепер я відчула вологу на щоках. Сльози. Гарячі й нестримні. Я похитала головою. 

— Арен… я… не можу. Не зараз. Не тут. 

Він підхопив мене за лікоть, підтримуючи. 

— Гаразд. Все добре. Ми повернемось. Поговоримо після того, як ти прийдеш до тями. Я буду поруч. 

Я вперше подивилася йому прямо в очі. Вони були сповнені паніки й полегшення, але найстрашніше — він бачив, що я змінилася. І це ламало його більше, ніж моє зникнення. 

Ми йшли повільно. Я ледве трималася на ногах, але Арен не відходив від мене ні на крок. Коли ми перетнули межу Зони, повітря стало теплішим. Звуки повернулися. Світ повернувся. Але я — ні. 

Кожен крок болів. Кожен рух приносив нестерпні відчуття. Як жити, знаючи, що виконуючи призначення, можливо, не пережити його? Як сказати це тим, хто готовий боротися за мене? Або… хто відчуває до тебе щось більше? 

Брама Гільдії зачинилась за нашими спинами. Арен зупинився, притримавши мене за плечі. 

— Еларіє… — він говорив тихо, так, ніби боїться злякати крихку істину. — Коли ти будеш готова, ми поговоримо. Я повинен знати, що ти бачила.  Що тобі сказали. Я… — він зітхнув. — Я просто хочу, щоб ти була в безпеці. 

Його голос зламався. Ліан теж зупинився. Він дивився не на мене — а на Арена. Немов розумів, що ця розмова належить лише нам двом. Руанд кивнув і пішов уперед, залишивши нам простір. 

Я ковтнула. 

— Дай мені трохи часу, добре? Я скажу. Скажу все. Але… мені треба зібратися. 

Арен одразу кивнув. Без сумнівів. Без докорів. 

— Я чекатиму. Скільки треба. Головне — не тримай це в собі. Не борися з цим сама. 

Його пальці ледь торкнулися моєї руки — обережно, невимушено, але так тепло, що серце завмерло. І вперше за довгий час я злякалася не істот, не розломів… А того, що мені доведеться сказати йому правду. Правду, яка може зламати не тільки мене. 

Я повернулася, а разом зі мною — знання. Тільки моя кров може закрити розломи назавжди. Раз і назавжди знищити все, що виходить із-за меж світу. І тепер я мушу вирішити, сказати це Арену… чи мовчати, поки серце рветься навпіл. 

Я стиснула маркування, що пульсувало, мов гарячий шепіт істини, від якої вже не сховатися. Це знання важило більше, ніж будь-який вибір, бо варто лише вимовити його і все між нами зміниться. А якщо промовчу… то зраджу не його, а сам світ.