55

У підземному рівні Гільдії пахло старим пилом, затхлими сторінками і Маною, що застигла у повітрі, наче павутиння. Тут було тихо. Занадто тихо, щоб бути просто сховищем документів. Руанд особисто відкрив двері. Арен і Ліан залишилися нагорі — за правилами лише одна людина могла працювати в цьому секторі. 

— Ти маєш шукати не назви, — сказав Руанд, перш ніж піти. — А сліди. Можливо хтось залишав їх там, де інші не бачили нічого. 

Я кивнула. І залишилася одна. Лампа в моїй руці тремтіла, коли я проходила між стелажами. Полиці були високими, дерев’яними, покритими тріщинами. На деяких — написи стародавньою мовою, яку сьогодні не викладали в жодній академії. 

Я торкнулася пальцями першого стосу книг. Пил здійнявся, ніби хтось давно-давно закрив їх і сподівався, що ніхто більше не відкриє. 

Родоводи. 

Поля боїв. 

Описані випадки нестабільної Мани. 

Все цікаво — але не те. Поки я не натрапила на тонкий фоліант, затиснутий між двома товстими томами. Він був темно-синім, майже чорним. Без назви. Я обережно витягла його. Палітурка ледь не розсипалась. Сторінки були потріскані, але… живі. Мана текла крізь них тонкою сіткою. Я розгорнула книгу. Перші рядки змусили мене зупинитися. 

“Записано для наступних поколінь Роду Деярн. Хто носить в собі знак Провідника. Хто чує тих, що приходять з-за завіси.” 

Деярн. Мій рід. Невже тут зберігається уся наша історія? 

Я перегорнула сторінку. І там був малюнок. Схематичний. Але я впізнала. Істота. Та сама форма. Ті самі зламані обриси. Руки, довгі й надто неправильні. Під малюнком були слова: “Тінестія. Той, хто веде. Той, хто забирає назад те, що вийшло не в свій час.” 

Мені стало важко дихати. Я прочитала далі. 

“Наш рід був першим, кого вони торкалися. Першим, хто чув їхній голос. Першим, хто міг відкрити двері… і закрити їх.” 

Пальці тремтіли. Це… було про моїх предків. Мій рід — не просто маги. Не просто стабілізатори. Ми — ті, хто мав стосунок до розлому ще до появи Гільдії. 

Я перевернула наступну сторінку. І там — ім’я. 

Валірія. 

“Валірія, дитя, що прийшла з-за завіси під час Мертвих Дощів. Сторож привів її, коли небо тріснуло. Вона була першою з нас, хто мав знак.” 

Я застигла. Видіння. Дитина з розлому. Це все ж таки була не я. 

Валірія. Виходить, що вона моя прапрапрапрабабуся. 

І ще напис: “Коли Сторож торкається крові нашого роду, він не приходить забирати. Він приходить попередити.” 

Я опустила книгу. Світ здався занадто великим. Якщо істота полює на мене… Тоді що насувається? Чому маркування активувалося саме зараз? І чому Гільдія приховувала цей запис? 

М’який звук кроків відірвав мене від думок. Не важкі — як у Руанда. Не впевнені — як у Арена. І не легкі — як у Ліана. Кроки обережні. Наче хтось не хотів, щоб його почули. Я прикрила книгу, підвелася, затримала дихання. Тінь з’явилась за поворотом. Це була не істота. Людина. 

Я з полегшенням відчула Ману, що текла рівно. 

— Еларіє? — тихий шепіт. — Це я… Ліан. 

Я видихнула. Все ж я не впізнала його кроки. Він підійшов ближче — зазвичай зібраний, зараз він виглядав ніби стурбованим більше, ніж хотів показати. 

— Ти довго не виходиш, — сказав він. — Руанд перестав бути спокійним, а Арен нервує так, що вже майже прогриз стіл. 

Його очі ковзнули до книги, яку я тримала. 

— Ти щось знайшла? 

Я кивнула. 

— Так. І… це змінює все. 

Ліан нахилився ближче, заглядаючи мені через плече, але не торкався книги. Його погляд був обережний, ніби він боявся порушити щось невидиме. 

 — Що саме? — запитав він, але в голосі вже проглядала напруга. 

Я відчула, як холод пробіг по спині — маркування тихо відповіло, напружуючи простір навколо нас. 

 — Тут є запис про істоту… — прошепотіла я, — і про те, як вона реагує на мене. 

 Ліан зупинився. Його очі не відводилися від рядків у книзі. 

 — Ти розумієш, що це означає? — запитав він. 

 Я ковтнула важко, відчуваючи, як відповідальність стискає груди. 

 — Так. Якщо ми не зрозуміємо її зараз…поки ще є трохи часу — голос тремтів від усвідомлення масштабу небезпеки. — То потім нам доведеться діяти швидко.  

І від цих слів я відчула суміш страху і рішучості, яка повільно оповила мене. Я обережно закрила фоліант і відчула, як серце б’ється швидше. Повітря підземелля здавалося важчим після всього, що я прочитала. Я підняла голову — і зрозуміла, що доведеться повертатися до світла. 

Кроки по сходах здавалися важчими, ніж насправді. Коли я увійшла до головної зали Гільдії, Арен і Руанд вже чекали, сидячи біля столу, на якому розкладені карти, записи та кристали для стабілізації Мани. Їхні погляди відразу зустріли мене. 

— Ти повернулася, — сказав Арен, але в голосі відчувалося хвилювання. — Знайшла щось? 

Я поставила фоліант перед ними. Книга здавалася майже живою — світло манічного переплетення пробивалося крізь старі сторінки. Руанд нахилився, обережно провів пальцем по палітурці, наче відчуваючи магію, що тече всередині. 

— Я знайшла записи про рід Деярн… і про істоту, що шукає мене, — промовила я. — Вона знає сліди, реагує на моє маркування. І… тут є конкретні згадки про Валірію, мою прапрапрапрабабусю. Вона була першою, хто мала знак. 

Арен злегка нахилив голову, поміркувавши. 

— Я збирав інформацію про істоту з незалежних джерел, — почав він. — Як ти уже знаєш, її називають Тінестія. Старі записи Гільдії мало говорять про неї, бо її природа… нестабільна. Вона не прагне вбивати, принаймні не одразу. Вона повертає те, що вийшло не в свій час. І здається, що ти — саме та, кого вона шукає або… хоче повернути. 

Руанд витягнув руку і зробив повільний жест по карті. 

— Це означає, що будь-яка наша дія може прискорити її інтерес до тебе, — промовив він тихо. — Це не просто спостерігачі. Вона відстежує, можливо, вже давно.