54

Арен пішов так тихо, ніби боявся збурити повітря. Двері ізолятора ковзнули, закриваючись без звуку, і тиша впала на мене, як ковдра, що душить. Я ще не встигла переварити все, що він сказав. Про Мертві дощі. Про істоту. Про Меріель. Про себе. У грудях пульсувало маркування — тепло, ніби хтось торкався мене зсередини. Я стиснула пальці. 

— Заспокойся… — прошепотіла. — Ти в безпеці. Тут… ти в безпеці. 

Стіни ізолятора були глухими, холодними, посиленими магією. Сюди не могли проникнути хвилі Мани. Ані істоти. Ані Зони. Принаймні так казали. Але коли світло ламп мигнуло… я відчула, що я не одна. 

Спершу я побачила тінь. Потім прийшло відчуття, що повітря стало важчим. Я підняла голову, і серце пропустило удар. Він стояв за склом спостережної панелі.  

Сторож. 

Він не мав права бути тут. Не мав змоги. Не мав можливості. Ізолятор був створений саме для того, щоб такі істоти не могли бодай наблизитись. Але він був тут. Він знову дивився. Але, здається, цей раз інакше. Я зробила крок назад. 

— Ти… не можеш сюди увійти. Це гільдійський бар’єр… ти не можеш… 

Сторож нахилив голову, як тварина, що вивчає новий звук. Світло лампи мигнуло вдруге. І він був уже всередині кімнати. Я не чула, як він увійшов. Не чула кроків. Не чула навіть дихання. Мені перехопило подих. Дихати стало важко. 

— Що… ти хочеш? Чому ти… ти прийшов за мною? 

Сторож підняв руку — довгу, тонку, майже прозору. Її контур мерехтів, ніби він складався з ниток іншого світу. Я відступила, але він не рухався до мене. Навпаки — він торкнувся повітря. І повітря… розірвалося. 

Мана, яка не мала права існувати тут, розлилась по кімнаті, як чорний дим із золотими іскрами. Все стало невагомим. Мої ноги втратили опору, кімната розтягнулась, немов хтось розвернув простір всередину. Я не дихала. Сторож торкнувся моєї голови, наче доторкнувся до пам’яті. І я побачила щось.  

Видіння? Спогад? Сама не знаю. 

Перед очима простягався темний горизонт. Небо, яке не було небом. Мерехтливі вертикальні смуги, схожі на дощ… але це була не вода, а світло. Світло, що падало важко, з болем, із хрустким звуком руйнації. 

Мертві дощі. 

А серед них — фігура. Висока, худорлява, напівпрозора. Рукаста. Тіньова. Істота. Та сама, що й в Мертвій Зоні зараз. Вона стояла над щілиною в просторі — розломом, з якого виривалися ті самі смуги світла. І потім… 

Я побачила дитину. Невелика фігура. Світлий контур. Силует, що виходив із розлому, тягнучись до істоти. Дитина ішла сама. Без супроводу. Без руки, що зазвичай тримають діти для підтримки. Тільки істота протягнула руки вперед і дитина… торкнулась її. 

Я зойкнула. Сцена різко змінилась. 

Я побачила поле. Тихе. Яскраве. Найяскравіше, ніж будь-яке поле у нашому світі. А в центрі — та сама дитина. Її погляд бігав по горизонту, ніби вона щось шукала. Чи когось. Раптом з-за пагорба вибігли люди — в паніці, з криками. Вони тягнули дитину. Відривали від істоти. Потім — темрява. 

Різкий звук. Розірвана мить. І холодні руки… 

Я отямилась із криком. 

Сторож стояв на відстані витягнутої руки. Він не торкнувся мене знову. Навіть не рухався. Але його присутність була… інша. Не загрозлива. Не голодна. Більше… захисна? 

Він нахилив голову. Повільно. Майже… по-людськи. Я здригнулась. 

— Те… що я бачила… Це було… про мене? 

Сторож не відповів. Але повітря знову здригнулося, як під звуком невидимого голосу. 

— Повернись… 

Я відступила. 

— Ні. Я… не розумію. Я не можу… 

Світло в ізоляторі засліпило мене. Сторож відступив у тінь. І за секунду — він зник. Тиша повернулася. Тільки маркування тліло під шкірою, як жар. Я сіла на підлогу, обійнявши себе руками, і ледве видихнула: 

— Це… була я. Ця дитина. Невже я… насправді не з цього світу? 

Тиша відповіла мені тим самим: так. 

І тепер — ніхто, ні Гільдія, ні Ліан, ні навіть Арен — не міг змінити того, що почалося. 

Голова пульсувала після видіння, маркування віддавалось теплом, ніби під шкірою нуртував чужий подих. Я сиділа, обхопивши коліна, коли стіни раптово затремтіли. Потім загорілись сигнальні лампи. Спалах — червоний. Спалах — золотий. Спалах — зелений. Різні кольори, різні частоти Мани. Несумісні між собою. 

“Гільдія фіксує аномалію”, — пролунав голос системи. “Нестабільність у секторі С. Джерело — невідоме. Рівень загрози — підвищений.” 

Я завмерла. Це була не істота. Це — відголосок того, що залишилося після Сторожа, який показав мені той спогад. 

І я… я думаю, що та дитина у видінні — це я. Та сама дівчинка, яка йшла з розлому, тягнулася до істоти. Але щось у мені… підсвідомо пручалося. Не збігалося. Риси. Рух. Стан Мани. Це було знайоме, але не зовсім моє. 

Я притиснула пальці до грудей. 

— Хто… ти така? Якщо не я… то хто? — прошепотіла до себе я. 

Відповіді не було. Тільки тихе тління маркування. Через кілька хвилин двері ізолятора різко відчинилися. І там стояли не маги-охоронці. Не Арен і навіть не Ліан. А Магістр Руанд. Його присутність завжди тиснула на повітря, але сьогодні він виглядав… напруженим. Стривоженим. 

— Еларіє, — сказав він без прелюдій. — Ти можеш вийти. 

Я підвелась різко. 

— Чому? Щось сталося? Чи уже передумали мене тут тримати? — запитала. 

— Ми зафіксували спалахи Мани всередині Гільдії, — сухо відповів Руанд. — Три різні спектри. Синхронні. Такого не траплялося багато років. І вони лунали звідси. 

Я здригнулась. 

— Я… нічого не робила. 

— Це не твоя вина, — сказав він. — Але це означає, що маркування — активне. І твої знання… твої реакції… усе це тепер критично важливо для нашого розуміння ситуації. 

Він зробив крок ближче. 

— Ми більше не можемо тримати тебе ізольованою. Ти потрібна нам. Я помилявся, коли відправляв тебе сюди. 

Я видихнула. Не очікувала цього. 

— Ви хочете, щоб я допомогла у дослідженнях?