53

Ізолятор гудів. Світ тут був стерильний, як лікарня, і мертвий, як після штучної стабілізації. Я сиділа на підлозі, коли двері ковзнули вбік. 

— Еларіє? — твердо, але тихо. 

Арен. 

Він стояв рівно, упевнено, як той, хто звик керувати стихіями. Маг вищої категорії. Лише очі… вони видавали втому. І дещо інше — те, що він ніколи не демонстрував напоказ. Це був саме той Арен, якого я чекала ще тоді, коли Магістр Руанд сказав, що приїде допомога. У руках — пакет, обмотаний тканиною, з якої тягнуло старою магією. 

— Тебе тут не повинно бути, — сказала я, хоч знала: такі накази на нього не діють. 

Він злегка всміхнувся. 

— Коли це мене зупиняло? 

Зачинив двері так упевнено, ніби весь ізолятор належав йому, і розгорнув згорток. На підлогу ліг комплект заборонених матеріалів — “мертві архіви”, обвуглені схеми, записи, які могли б знищити будь-якого молодшого мага. 

Він сів навпроти мене, не вагаючись. Тільки коли заговорив — у голосі з’явилася тріщина. 

— Це все… про Мертві дощі. І про істоту. І про те, що я приховував занадто довго. 

Я чекала. Погляд Арена був рівним, прямим, сміливим — таким він дивився на Зону, на бурі, на Сторожів. Але не на мене. Бо переді мною він дозволяв собі бути чесним. Тепер. 

— Ти питала про Меріель, — сказав він. — І я не хочу, щоб ти дізналася правду від когось іншого. 

Він зробив вдих, глибокий і контрольований. Справжній маг бою. Але слова йшли важче, ніж будь-яке заклинання. 

— Я її кохав, — тихо вимовив він. 

Світ не впав, але ніби змінив кут нахилу. 

— Я тоді був її партнером. Її силою.... — він затримав погляд, — я був тим, кого вона називала “якорем”. Тінню, що тримала її на землі. Але тінь теж може любити. Вона знала, — сказав він рівно, без пафосу. — Але відповісти не могла. Не так як того хотів я. І я прийняв це. Бо достатньо було того, що я міг іти поруч. 

Арен не тремтів. Він не був слабким. Він просто нарешті дозволив собі сказати те, що роками ховав. 

— У той день… — його погляд став гострим, наче клинок. — Я був поруч.  Але Гільдія… Гільдія записала те, що було вигідно. Їм потрібен був винний, не правда. 

Контроль. Злість. Гідність. Він говорив не як жертва — як свідок, який пережив бурю і вийшов з неї сильнішим. 

— Вона змінилася задовго до розриву. Маркування світило. Вона чула голоси. Я просив її піти на обстеження — вона відмовилась. Вона боялася не істоти. А людей. 

Він опустив погляд — і саме ця тиха мить була найвразливішою. 

— Я мовчав, бо любив її. Я мовчав, бо був слабким лише в одному: у серці. Коли почався розрив, вона сама зробила крок уперед, — сказав він. — І я намагався витягнути її силою. Але… її вибір був зроблений. 

Тиша стала важкою. Арен підняв на мене очі — сильні, вольові, але з крихтою того, що він нікому не показував. 

— Я не хочу, щоб це повторилося. Не з тобою. 

Я відчула, як маркування спалахнуло. 

— Арен… ти боїшся за мене? — прошепотіла я. 

— Так, — відповів він без вагань. — Але не тому, що ти схожа на неї. Ти — не Меріель. Ти не чийсь примарний відгомін. 

Він нахилився вперед. 

— Ти мені подобаєшся, Еларіє. Справжня ти. Не тінь когось. Не спадок якоїсь сили. Ти. 

Ці слова вибили повітря з грудей. 

— Але я не прошу взаємності, — додав він твердо. — Я просто буду поруч. 

Він випрямив плечі, і в ту мить здавалося, що навіть ізолятор відчув його силу. 

— Я був там одного разу, — сказав він. — І вдруге ти туди без мене не підеш. 

Емоції робили його м’якшим, але не слабшим. Саме тоді ми обоє почули звук. Далекий… протяжний… мов пісня. Я здригнулася. Арен впевнено накрив мою руку своєю і магічна сила підняла легку хвилю у повітрі. 

— Скоро вона знайде тебе, — сказав він. 

Маркування спалахнуло так яскраво, що ізолятор став теплішим. І я зрозуміла: Арен приніс мені не просто правду. А підтримку того, хто не відступить. І, можливо… сили, яких мені так не вистачало, щоб зустріти істоту.