47

Я довго ходила між стелажами архіву, доки не знайшла Арена. Він сидів на підлозі, оточений документами, але не читав — просто втупився в одну точку. 

— Арен… — я почала. — Мені треба поговорити. 

Він здригнувся, але не підняв голови. 

— Зараз не час, — прошепотів. — Я… я зайнятий. 

— Ти весь час уникаєш розмови. Ти щось знаєш. 

Його плечі напружилися. 

— Нічого я не знаю, — різко кинув він. — І навіть якщо б знав… ти ж не хочеш чути. 

— Хочу, — я зробила крок ближче. — Бо мені набридло, що всі щось приховують від мене. 

Він нарешті підняв очі. Червоні. Втомлені. Налякані. 

— Еларіє… я не можу. Не маю права. Це не тільки моя таємниця. 

— Тоді чия? 

Мовчання. Він стиснув кулаки. 

— Пробач… — прошепотів. — Я не можу сказати ні слова. 

І я зрозуміла — він не збреше. Але й правди не дасть.Не зараз. 

Я розвернулась і пішла. А він так і залишився сидіти серед паперів, стискаючи голову руками. Ліан знайшов мене в коридорі. Він підійшов так тихо, що я здригнулася. 

— Еларіє, — його голос був м’яким, але тривожним. — Нам треба поговорити. 

— А я якраз цього не хочу, — я різко зупинилась. — Мені набридли недомовки. 

Він підійшов ближче, але на безпечну відстань, ніби боявся, що один крок може зламати те, що між нами лишилось. 

— Я знаю, — сказав він. — І тому… я скажу частину правди. Принаймні те, що стосується мене і Арена. 

Я склала руки на грудях. 

— Слухаю. 

Він вдихнув — довго, так, як людина, яка нарешті вирішила перестати тікати. 

— Ми з Ареном… помінялися місцями. 

Я не одразу зрозуміла. 

— Що? 

— Коли ми прийшли в Гільдію, — пояснив він, — про мене ходило забагато чуток. Про мага, який втратив напарницю. Про провину. Про мій характер. Про.... небезпеки поруч зі мною. — Його голос зірвався. — Про те, що сталося в Зоні. 

Я чекала продовження. 

— Ми хотіли дізнатися, як про мене говорять насправді. Не в обличчя. За спиною. Я хотів знати, чи мене приймуть. Чи довірятимуть. Чи зможу я… повернутись до роботи, не будучи тінню. 

Він зітхнув: 

— Тому ми вирішили, що Ліан —той, що сидить у архіві — буде магом стабілізатором, а я — його помічником. 

У мене всередині щось обірвалося. 

— Ви… прикидались? З першого дня? 

Він кивнув. Мене накрило холодом. Тим самим, що я відчувала в Мертвій Зоні. 

— А мене за кого ти прийняв? — запитала я. Холодніше, ніж планувала. Він підняв погляд і там був біль. 

— За когось, кому я хотів довіряти щиро. Без минулого. Без ярликів. Без брехні. Тому я… не сказав. 

— Це була брехня, Ліане, — сказала я. — Ти не тільки не сказав… ти дозволив мені думати, що ти звичайний помічник. 

Він зробив крок до мене. 

— Я не хотів тобі брехати. Я боявся. Якщо ти дізнаєшся, ким я був… ти відвернешся. Ти й так називала мене нестерпним. Справжнього мене. А ще я боявся, що коли ти дізнаєшся про Меріель — ти порівнюватимеш себе з нею. 

— Я і так порівнюю, — мовила я. 

Його очі були повні болю і розкаяння. 

— Я не хочу, щоб ти була “другою Меріель”, — він говорив майже пошепки. — Я хочу… 

 Він замовк. Слова не приходили. Я відступила. 

— Це потрібно все обдумати. Мені треба час, Ліане. Чи Арене.... Як мені тепер тебе називати? Я не готова зараз бачитися чи… слухати щось ще. 

Він опустив голову. 

— Я розумію. Але прошу лише одного: не зникай. Не зараз. 

— Це залежить від тебе, — сказала я. — Від того, чи перестанеш ти нарешті приховувати правду. 

Я пішла. Вперше — не тому що боялась істоти. А тому що боялась його. Його почуттів. Його брехні. Його минулого. І того, наскільки сильно я вже прив’язалась. Я намагалась відшукати в собі твердість, але думки постійно поверталися до нього, ніби тягнули мене назад. Кожне слово, кожен погляд здавався важчим, ніж я могла витримати. Серце калатало так, ніби хотіло прорвати груди. І водночас я боялась зробити крок, який змінив би все назавжди.