44

Ніч у Гільдії була зазвичай спокійною: віддалений шум магічних стабілізаторів, запах сухих трав у вентиляції, приглушене світло коридорів. Це місце мало би дарувати безпеку. Цієї ночі — не дарувало нічого. 

Я сиділа на своєму ліжку, загорнувшись у ковдру, ніби це могло захистити від відчуття, що щось стоїть по той бік стіни. Не рухається. Не дихає. Просто — спостерігає. 

Сторож. 

Його тінь не входила до кімнати. Його присутність не торкалась Мани прямо. Але я відчувала його так чітко, наче він схилив голову до вікна і дивився всередину. 

Ти не сама. 

Не слово. Пульсація свідомості. Ритм, що не збивався, а повторювався — коректно, чітко, незмінно. Сторож не мав емоцій. Але мав ціль. І його ціль — не місто. 

Я. 

Я притиснула долоню до грудей, де під шкірою ледве тепліло маркування. Воно не боліло. Не світилося. Не тягнулося. Але інколи — ледь тремтіло. Наче хтось торкався мене пальцями зсередини. 

Я лягла, але сон не приходив. В голові була каша: Ліан і його правда. Його минула напарниця. Мертва Зона. Істота, що відгукується на мене. Сторож, який чекає. І брехня, що висіла між нами. Мій мозок відмовлявся зупинятися. 

Я блукала поглядом по стелі, по тінях на стінах, по світлій смужці світанку, що ще не з’явився… І знала: спокою не буде. Мені здалося, що двері тихо клацнули. Чи то тільки відлуння. Я не вийшла перевірити. Бо якщо там був Сторож… я не хотіла знати. 

Коли небо стало рожево-сірим, я зрозуміла, що не спала ні хвилини. Мене врятувала робота — звична, концентрована. Арен уже був у архівному залі. Тягнув перед собою три стоси старих записів, пил з яких здіймався, наче туман. Він виглядав змученим, але працював з напруженою зосередженістю, ніби боявся, що зупиниться — і щось його наздожене. 

Ліан стояв біля магічного столу, переглядаючи записи стабілізаційних хвиль. Він теж виглядав змученим і водночас зібраним, майже штучно спокійним. Як людина, що не спала, але не може дозволити собі тремтіти. 

Він зустрів мій погляд — тихий, уважний, майже ніжний. Я відвела очі. Не тому, що злилася. Тому, що боялася зчитати в ньому щось, чого не готова прийняти. 

— Маємо працювати, — коротко сказала я. 

Ліан кивнув. Арен нервово облизав губи й простягнув мені перші документи. 

— Це… усе, що ми знайшли з самого ранку. Будь-які згадки про контакт із нестабільними проявами Зони. Не про нежить чи спотворення… — Він вдихнув. — Про свідомі істоти. 

Сотні сторінок. Запилених. Пожовтілих. Серед них — записи забороненого відділу, колись опечатаного після трагедій у південних округах. Я відкрила перший звіт. “Істота, що рухається між шарами реальності…” 

Серце підскочило. 

І другий: “Контакт через резонанс Мани. Можлива реакція на маркування. Маркування залишає в людині “нитку”, через яку…” 

Фраза обірвалася. Продовження чомусь було відсутнє. Я вдихнула. Серце зробило кульбіт. І третій: “Сторожі не атакують без причини. Їхня роль — спостерігати. Аби істота не перейшла межу між шарами…” 

Тремтіння. Я відчула, як Ліан підійшов ближче. Його тінь зупинилась над моїм плечем. Я не рухалась. 

— Знайшла щось? — запитав він. 

— Так, — прошепотіла я. І показала йому документ. 

Він завмер. Арен підскочив з місця і підбіг до нас. 

— Це… неможливо… — прошепотів. — Це архів до… до старої катастрофи. Задовго до нас. Чому він тут?! 

Але я дивилась на інше. На фразу внизу сторінки: “Лише Маг Стабілізатор вищого класу здатен розірвати зв’язок між істотою та маркованим носієм.” 

Я підвела погляд на Ліана. Він уже бачив це. Його очі потемніли. І моє серце вперше стислося по-справжньому. 

— Ліане… — я промовила. — Ти сказав, що був її напарником. Що не зміг її врятувати. 

В його горлі щось сіпнулося. 

— Але якщо ти був лише помічником… — я провела пальцем по рядку. — Чому у звіті згадується магічний стабілізатор, який міг це зробити — і чомусь не зробив? 

І ще одне питання, яке не виходило з голови: 

— І чому всі чутки говорили про мага… а не про тебе? 

Ліан заплющив очі на довгу мить. Та коли відкрив — у них не було ні каяття, ні одкровення. Лише втома. 

— Еларіє… звіти інколи плутають деталі. Особливо коли Гільдія хоче виглядати впорядкованішою, ніж є насправді, — сказав він. — Те, що ти читаєш… це, можливо, вже чиєсь переписане тлумачення. 

— Але… 

— А чутки… — він злегка всміхнувся, та ця усмішка була порожньою. — Люди завжди перебільшують. Роблять із тих, хто поруч із справжніми майстрами, героїв або злочинців. Я був тоді ніким. Просто випадковим свідком. 

Він відвів погляд, ніби шукав порятунку у тіні столу. 

— Пробач, я не можу сказати більше. Не тому, що не хочу. Просто… це давня історія. І багато в ній уже стерлося. 

Його голос зник, як хвиля, що ламається об берег. Я чекала бодай натяку на правду. На щось, що розвіє той тягар у грудях. Але Ліан залишився непорушним, мов камінь. 

І я зрозуміла: сьогодні він не скаже нічого. А можливо — ніколи. 

Тиша навколо стала важкою, як повітря перед бурею, і я відчула, що сама повинна зробити крок у темряву. Кожна фібра мого тіла кричала, що істина чекає попереду, навіть якщо її ніхто не вимовить. І в цьому мовчанні я усвідомила: відповідь залежить лише від мене.