43

Пізно ввечері Гільдія занурилась у напівтемряву. Ліхтарі під стелею тьмяно пульсували, мов Мана втомилась разом із нами. Арен пішов у нижній архів — він завжди тікав від розмов, коли відчував, що скаже зайве. А я лишилася в кімнаті для стабілізації Мани. Колись вона була лабораторією, тепер — майже місцем сповіді. 

Ліан стояв біля вікна, руки в кишенях, плечі напружені. Його постать здавалася висіченою з тіні — міцною, але крихкою. 

Я мовчки чекала, не підганяючи. Він нарешті повернувся до мене. 

— Ти хочеш правди, — сказав він тихо, без пафосу. 

— Так. 

— Ти маєш  право її дізнатися. 

Він рухнув у крісло, але спина лишилась прямою. Ніби він відчував, що його слова матимуть вагу, від якої важко буде лишитися на місці. 

— До того, як я став працювати у Арена, — почав він, — у мене була напарниця. — Я мовчки кивнула. — Ми були найкращою парою стабілізаторів у південному окрузі. Її звали Меріель. Вона… була блискучою. Сміливою. І вирішила, що Мертві Зони — це не прокляття, а шлях до розуміння світу. 

Його пальці стиснулися. 

— Вона вважала, що може встановити контакт з істотою, подібною до тієї, яку ми бачили сьогодні. Без Сторожа. Без захисту...... 

Я відчула, як холод іде вздовж хребта. Він продовжив: 

— Ми пішли в Зону вдвох. Я був поряд, постійно. Я відчував її Ману, її ритм, її силу. І за мить… ми втратили рівновагу. Зона відхилила простір. Істота з’явилася. А я… не встиг. 

Очі Ліана потемніли, наче він переживав усе знову. 

— Вона доторкнулась до Мери так, як сьогодні торкнулась тебе. Тільки Мана не відреагувала, не зламалась, не обернулась… Вона її поглинула. Тихо. Без боротьби. І все. 

Він видихнув. Слова давалися йому важко. 

— Я не зміг витягнути її. Я не зміг стерти маркування. Я не зміг… 

Тиша між нами стала густиною страждання. Я підійшла ближче. Обхопила його руку. Він не відсмикнув. Навпаки — здався таким, що тримається за мій дотик, ніби він заспокоює усі його шрами. 

— Чому ти мені цього не сказав з самого початку? — запитала я ніжно. 

Він підняв погляд. У його очах блищала вразливість, якої він ніколи нікому не показував. 

— Бо ти… схожа на неї, — прошепотів він. — Рішуча, вперта, сильна… І Зона відгукнулась на тебе так само. 

Серце в грудях стиснулось від суміші страху, довіри й тепла. 

— Я боявся, що якщо скажу тобі правду, ти полізеш ще глибше. Я боявся втратити тебе так, як втратив її. Я… не витримаю вдруге. 

Його голос зламався. Я вперше побачила Ліана не сильним. Не стриманим. Не тим, хто завжди знає, що робити. А людиною. Пошкодженою. Пораненою. Живою. 

Я стиснула його пальці. 

— Дякую, що сказав. 

Він видихнув, дивлячись на мене так, ніби я стала точкою опори. 

Ми сиділи так довго. Поруч. Без масок. І я думала. Про історію, яку він розповів. Про те, що вона страшна, щира… Надто знайома. Бо я чула її раніше. Не повністю. У вигляді чуток. Історія про мага — не помічника — який втратив свою напарницю в Мертвій Зоні. Про мага, що став найталановитішим у стабілізації Мани. Про мага, який можливо так і не оговтався після трагедії… і мага, який прибув у Гільдію з помічником. 

Ця історія не про помічника. Про мага. Про Арена.... 

Я подивилася на Ліана. 

Його руки. Його контроль над Маною. Його реакції у Зоні. Те, як Сторож його "впізнавав". А його посада — помічник стабілізатора — ніколи не відповідала тому, що він вмів. Сумнів закрався в голову. 

— Ліане… — сказала я. — Та історія… Я чула її в Гільдії. 

Він завмер. 

— Але вона була про мага вищої категорії. Один із найкращих у окрузі. Не про помічника. 

Повітря в кімнаті напружилося. 

— Скажи мені, — я нахилилася ближче. — Хто ти насправді? 

У його очах промайнуло щось гостре. Страх. Біль. І ще щось — істина, до якої він був не готовий. Він опустив голову, поклавши долоню на мою. 

— Еларіє… 

Пауза. Мовчання, густе як ніч над Мертвою Зоною. 

— Я розповів тобі усе, що міг. Зараз не час і не місце.... 

Серце стислося, мов від лютого морозу. 

— Але я хочу, щоб ти дізналася правду. Всю. Колись.... 

Він підняв на мене очі і затримав погляд на моєму обличчі. В його очах я впізнала відлуння минулого, яке він не хотів знову відпускати. 

 — Коли настане час… — прошепотів він, — ти зрозумієш усе сама. 

Я відчула, як тіло охопило відчутне тремтіння, але в грудях розгорілося щось нове — рішучість дізнатися правду. Ліан повільно відсунув руку і відвернувся, залишивши мене з тишею, важкою й водночас повною обіцянок. 

Мана навколо здавалася густішою, ніби затримуючи час, щоб я могла відчути кожну мить. Кожен подих був важким, але ясність у серці додавала сили. І хоча Ліан відвернувся, я знала: наше майбутнє тепер пов’язане з тим, що чекає попереду.