42

Істота, що пролізла крізь розрив реальності, завмерла переді мною. Мана навколо тріпотіла так, ніби боялася наблизитись і водночас прагнула цього. 

Сторож у тумані схилив голову ліворуч. Він чекав саме цього. 

Ліан тримав мене так, наче я могла зникнути, якщо він розтисне пальці. Арен — тремтів, стискаючи посох до білого. Я зробила крок уперед. Не тому, що хотіла. Тому, що щось тягнуло мене — тонка, майже невидима нитка, що йшла від істоти до того самого маркування під шкірою. 

— Еларіє! — різко крикнув Ліан, хапаючи мене за лікоть. 

Я відчувала його тепло — занадто яскраве в цій холодній зоні. Занадто живе. Я вперше вирвала руку сама. 

— Не торкайся, — сказала я. — Якщо Мана реагує на мене… я хочу зрозуміти чому. 

— Бо це небезпечно! — він майже гаркнув, не стримуючись. 

— ЦЕ ВСЕ НЕБЕЗПЕЧНО! — зірвалася у відповідь. 

Ехо розкотилось дірчастим простором, розбившись ніби на кілька шарів. Істота здригнулася. Арен аж присів, схопившись за голову: 

— Ви… ви з глузду з’їхали! Не можна… не можна на неї кричати! Вона реагує на емоції, на резонанс, на звуки.... 

— Замовкни! — Ліан повернувся до нього так, що Арен вмить затих. — Ти вже наговорив достатньо. 

Арен стиснув щелепу. Вперше не злякано, а сердито. 

— Я? Я наговорив? Та може, це ти наговорив, га? — його голос зірвався. — Скільки ще ти збираєшся приховувати? Скільки?! Вона мусить знати! Вона МУСИТЬ! 

Ліан зробив крок у його бік — загрозливий. 

— Не смій. 

— А чому? — Арен задихався, але не від страху. Від тої стриманості.— Тому що ти відчуваєш до неї більше, ніж дозволяєш собі визнати? Чи тому, що боїшся, що вона тебе зненавидить, коли дізнається правду?! 

У повітрі щось клацнуло, ніби нитка натягнулась до межі. 

— Арен… — попередила я, але той уже не чув. 

— Ти її підпускаєш! — кричав він. — Ти знову повторюєш те саме! Ти не вчишся! Вона ж не вона, не вони… вона ІНША! Ти хочеш втратити ще одну?! 

Ці слова вибили повітря з грудей. Я побачила, як у Ліана змінився погляд — від гніву до болю. Глибокого. Давнього. І я зрозуміла, що він справді боявся цього, бо вже колись втрачав. Але не встигла нічого сказати, тому що істота поворухнулась. 

Жодного звуку. Жодного попередження. Просто — вона була за десять кроків, а потім — за два. Ліан встиг вихопити мене, але істота торкнулася першою. Мій зір на мить роздвоївся. Я побачила себе збоку — притиснуту до Ліана, а він — до мене, так близько, що наші подихи злилися. 

А потім — чорне світло, що тягнулося з істоти. Я відчула чужий подих у голові. Тихий. Запитальний. Не хижий. 

ХТО. ТИ. Є. 

Слова не звучали — вони просто були. У грудях, у горлі, навіть у кістках. Я задихнулась, впала б, якби Ліан не тримав. Його руки стали як обручі. Він підняв голову до істоти і заговорив Маною: 

— ТОРКАТИСЯ ЇЇ НЕ МОЖНА. 

Істота завмерла. Сторож у тумані рухнув головою вперед, наче слухав. Арен відступив, переляканий до кісток, але не відвернувся — він дивився. Його губи тремтіли. 

— Вона… вона відгукується, — сказав він. — Бачиш? Їй не боляче. Вона…— Він ковтнув. — Як та… як перша… 

Ліан блискавично обернувся: 

— Арен! 

— Що? Це правда! — закричав він. — Вона така сама, Ліане! Та сама реакція! Та сама лінія Мани! Ти ж це відчуваєш! Це знову повторюється! 

Я дивилася на них обох, на істоту переді мною і на Сторожа, що стежив, і відчувала одне: мене обманювали не один раз, а два, а, може, й більше... І я хочу знати — чому. 

Ліан повернувся до мене. Його руки все ще тримали мої плечі. Я відчувала, як він тремтить. 

— Еларіє… — його голос був слабким. — Послухай мене. Все, що він каже… він не розуміє, як це звучить. Він не..... 

— Замовкни, — сказала я різко. 

Він замовк. 

— Скажи мені правду. 

Його очі наповнилися блиском болю і бажання одночасно. 

— Я… не можу. 

— Чому? 

— Бо тоді я тебе втрачу. 

Тиша стала нестерпною. У цю мить істота знову ворухнулася — дуже повільно, так, ніби обмірковувала наші слова. Сторож підвівся у тумані вище — наче наблизився на півкроку. Всі троє — істота, Сторож і Ліан — чекали на мою відповідь. 

Я відчувала їхні погляди. І тоді я сказала: 

— Тоді поговоримо після того, як виживемо. 

Ліан видихнув так, ніби його коліна могли підкоситись. А істота… чомусь відступила. Повільно. Сторож — зник у тумані. Арен сів на землю, тримаючись за голову, і прошепотів: 

— Це… погано. Дуже… дуже погано. 

А Ліан дивився тільки на мене. І я знала — він не відступить більше. І не зможе брехати довго. Його погляд тягнув мене, мов невидима сила, і я відчула, що наші долі переплетені сильніше, ніж будь-які слова. Можливо, саме через це туман навколо здавався густішим, як стіна, що випробовує нас. І хоча відповідь ще ховалася десь попереду, я знала: відступати більше не можна. 

Істота відступила, але не зникла. Вона і далі тремтіла під шкірою реальності, ніби світ не витримував її присутності. А Сторож… він зник у тумані так, ніби просто перестав існувати, але я знала — він не пішов. Він чекав. 

— Нам треба повернутись, — сказав Ліан. Його голос уперше за весь час був справді зірваним. — Зараз. Поки вона не… 

Він не договорив. Бо земля під нашими ногами здригнулася. Простір просів. Немов тягли тканину світу, і вона рвалася попід нашими ногами. Арен кинувся бігти першим. 

— Я ж казав! Я ж попереджав! — він задихався й стискав посох так, що пальці побіліли. — Вона не має бути тут! Вона не належить нашому шару! Якщо вона прорветься… якщо вийде… місто просто… 

Він не встиг закінчити, бо я відчула. Мана потягнулася до мого серця, видихнула холод крізь ребра. Істота зробила крок за нами. Без звуку. Без попередження. Просто знову була там, а тепер ближче. 

— Біжи! — крикнув Ліан, схопивши мене за зап’ястя. 

Його руки тряслися, але він тягнув мене вперед з дивовижною силою. Арен біг попереду, майже спотикаючись, але не зупиняючись ні на мить. Мертва Зона змінювалася навколо нас. Гілки дерев вигиналися в інший бік, ніби намагалися схопити. Повітря обмивалося темними хвилями, і дихати стало важко. Мана біля мене билася, як птах у клітці. Чим ближче істота — тим сильніше вона реагувала на моє маркування.