41

Після його зізнання здавалося, що навіть повітря у Мертвій Зоні змінило щільність. Ліан це відчув першим — я побачила, як щось блиснуло в його очах. Усвідомлення. Розуміння. І — страх. Страх не перед Мертвою Зоною. Не перед Сторожем. Страх перед тим, що вирвалося з нього самого. 

Він повільно відступив на крок майже непомітно, але я бачила кожен рух. 

— Я… не повинен був так говорити, — промовив він. — Не зараз. Не тут. 

Його голос звучав так, ніби він намагається зачинити двері, які тільки-но сам відчинив. Але вже запізно. 

— Чому? — запитала я тихо. 

Він стиснув щелепу, ніби слова давалися важко. 

— Бо те, що я відчуваю… — він видихнув, — не допоможе нам залишитися живими. 

А за кілька секунд додав ще тихіше: 

— І не повинно було з’явитися. 

Мене наче штрикнуло всередині. Погано. Неприємно. Але…справедливо? Або ні? 

Мертва Зона не була місцем для чесності, але саме тут вона з нього полилась найрізкіше. 

Коли ми рушили далі, я йшла поруч з ним — так само близько, як раніше, але тепер кожен наш рух здався обтяженим невидимими нитками. 

Ліан намагався тримати дистанцію. Я бачила, як він зупиняє себе від того, щоб знову доторкнутися до мене. Його руки ледь тремтіли. Або це мені здавалося. 

— Нам… треба зосередитися, — сказав він. 

— Я й так зосереджена. 

— Не на цьому. 

Я відчула, як всередині підіймається хвиля обурення. 

— На чому тоді? 

— На виживанні, — відповів він. — На Мертвій Зоні. А не на мені. 

Я різко вдихнула. Так. Він зайшов надто далеко. А тепер намагається відступити. Але слова — не туман. Їх не розчинити. І тоді я раптом зупинилась. 

— Ліане… 

— Що? — він повернувся миттєво. 

— Подивись. 

Я піднесла долоню трохи вперед. Не торкнулася нічого. Просто підняла руку — і повітря навколо відреагувало. Потоки Мани, які досі лежали мертвими, повільно зрушилися назустріч мені. Не так, як до Ліана. Інакше. Вони не корилися. Вони — тягнулися. Наче відгукувалися на щось всередині мене. 

На маркування. 

Ліан зблід. Вперше за весь час. Арен позаду наштовхнувся на камінь і мало не впав. 

— Що це за… — він не договорив, бо повітря навколо моєї руки завібрувало, як натягнута струна. 

Мана зібралася в тонку, майже невидиму лінію і торкнулась моїх пальців. Точно так, як Сторож торкався моєї свідомості. Ліан зробив різкий крок до мене — забув про свою дистанцію, про страх, про правила. 

— Не рухайся! — його голос був майже як стогін. 

Я стояла нерухомо. Дихати стало важко, але не від болю. Від того, що всередині щось прокидалося. 

— Це… — прошепотів Арен, — це не нормально. Це не… це не повинно бути можливим. 

— Маркування, — сказав Ліан. 

Слово повисло у повітрі, як вирок. 

— Коли Сторож торкнувся тебе, він залишив… нитку. Зв’язок. Частину себе. 

Мана тремтіла навколо моєї руки. 

— І тепер вона чує тебе, — продовжив він. — Реагує на тебе. Так, як раніше — тільки на Сторожів. 

Моє серце занадто гучно билося. 

— Ти знав, — сказала я впевнено. 

Він мовчав. А тиша між нами стала важчою за будь-яку брехню. 

— Ти знав, що маркування змінить мене, — повторила я. — І все одно не сказав. 

Він закрив очі на мить. Наче слова принесли б біль. 

— Я боявся, — нарешті сказав він. — Боявся, що якщо скажу тобі — ти підеш. 

— А тепер? 

Він зробив крок ближче. Повільно. Наче тягнула його не воля, а щось глибше. 

— Тепер, — прошепотів він, — я боюся, що ти залишишся. Поруч зі мною. Тут. У цьому кошмарі. 

Його голос зламався майже непомітно, але я почула. Найгірше було інше: я не знала, чого боюся більше — того, що він має рацію… чи того, що він теж помиляється. 

Я зосередилася на кожному подиху, на кожному шелесті під ногами. Туман огортав нас густою ковдрою, і навіть невеликі рухи здавалися голосними. Ліан ішов трохи попереду, Арен — позаду, і їхні позиції підсилювали відчуття невидимого контролю. У повітрі відчувався запах вогкості й чогось давнього, ніби сама Мертва Зона слідкувала за нашими діями. 

Ми йшли далі вглиб Мертвої Зони. Мана все ще трималась навколо мене — не туманом, а нитками. Наче хтось постійно торкався моїх пальців, витягуючи щось із середини. 

Ліан ішов поруч, ближче, ніж раніше дозволяв собі. Його погляд постійно повертався до мене, перевіряючи: Чи я при тямі? Чи не забагато Мана забрала? Чи немає тіні Сторожа в моїй свідомості? 

Арен ішов позаду, нервовий до межі. Його страх був не про Зону. Не про істоту. Про мене і Ліана. Я це відчувала. 

Ми дійшли до місця, де ліс обривався. Не природно, а так, ніби хтось вирвав частину землі. Просто порожнеча з дірчастими краями, як від кислоти. Повітря над вирваним простором вигиналося, як гнучке скло. 

І тоді — стало тихо. Не просто тихо. Не-ру-хо-мо. 

Сторож з’явився з бокового туману: не виходячи, а ніби проявляючись. Все та ж тіньова форма, півлюдська, напівпотворно-витягнута, темна, як відбиток у вугіллі. 

Але він не рухався. Не атакував. Бо чекав.Арен затремтів, присівши, опустивши голову, як перед вибухом. 

— Ні-ні-ні-ні… — забелькотів він. — Воно тут. Воно вже близько. Воно…— Він втиснув нігті в долоні. — І воно може повернутися будь-якої миті! Я ж казав, що воно може...... 

— Арен, тихо, — Ліан зупинив його. 

Я відчула, що Ліан напружений так, що пальці ледь тремтять. Не через Сторожа. 

Поруч у пустці… щось ворушилося. Мана навколо мене різко відступила, ніби хтось її розікрав. 

— Воно близько, — прошепотів Ліан. Його голос став низьким, майже хрипким. — Не дивись прямо. Не вдихай глибоко. Не думай ні про що. 

Земля під нашими ногами тріснула. І воно з’явилося. Не з туману. Не з простору. А немов хтось зробив розріз у реальності — тонкий, рівний — і крізь нього просочилася форма. Сіра, гнучка, рухлива, з прожилками світла всередині темряви. Ні очей, ні рота. Тільки лінії, які вібрували, відповідаючи на моє серце.