39

Світанок здавався не золотим, а холодним — таким, що блідіє небо, але не гріє землю. 

Мертва Зона починалася повільно: спершу змінюється температура, потім — структура повітря. Воно стає густішим, ніби час перестає рухатись вільно. 

Ми стояли перед північним розломом. Ліан ішов першим. Його постава рівна, обличчя зосереджене. Арен — другим, хоча постійно поглядав назад, ніби боявся відстати чи... втекти. Я була останньою і відчувала, як земля під ногами ледь тремтить. Тремтіння не фізичне, а енергетичне. 

Коли ми переступили межу, Мана навколо стала іншою — глухою, темною, ніби залізною. Вона не текла. Вона… стояла. 

Але найбільше мене вразило інше. Коли Ліан ступив уперед, Мана — оте скупе, змерзле щось — розсунулася для нього. Наче визнавала. Наче знала. 

— Ти бачиш це? — прошепотіла я Арену. 

Його палець здригнувся на держаку посоха. 

— Я… намагаюся не дивитись, — пробурмотів він. Це прозвучало так щиро, що мені стало не по собі. Але коли я ступила — повітря не відступило. Воно лишилося твердим, важким, ніби я пробивала собою невидиму оболонку. А коли пішов Арен… Мана злегка стиснулася навколо нього, як вода навколо каменю. Не розсунулася. Не прийняла. 

Тільки навколо Ліана вона рухалась. А це неможливо. 

Я дивилася на нього майже не кліпаючи. Він відчув погляд — звісно відчув — і обернувся. 

— Все добре? — спитав він. 

Ні.  

Але я кивнула. 

— Ти… звик до таких місць? — обережно запитала я. 

Він замислився на секунду — зовсім коротко — але достатньо, щоб я помітила вагання. 

— Можна сказати й так, — відповів він. — Мене з дитинства тренували працювати зі стабілізацією Мани. 

Це звучало логічно. Це звучало… нормально. Але не те, що я щойно побачила. Мана не стабілізувалася.  Вона корилася. Вона.... слухалася. 

Мертва Зона змінювалася з кожним кроком. Трава втрачала колір. Гілки дерев поверталися не туди, куди мали. Звук… був відсутній. Навіть наші кроки звучали приглушено, ніби ми ходили по товстому шарі попелу. Іноді мені здавалось, що я чую дихання. Не наше. 

— Він тут, — сказав Ліан. 

Я здригнулася. 

— Хто? 

— Сторож. 

Арен ледь не впустив посох. 

— Ти… ти певен?.. — голос тремтів. 

— Він нас бачить, — відповів Ліан спокійно. — І дивиться саме на неї. 

На мене. Я відчула його погляд так само чітко, як тоді вночі — чужий, холодний, але не ворожий. Скоріше… дослідницький. 

Глибоко в лісі промайнув темний силует. Якщо він хотів би напасти — давно б зробив це. Замість цього він… чекає. 

— Чому він… не атакує? — запитала я. 

Ліан повільно вдихнув. Потім подивився на мене так, ніби зважував кожне слово. 

— Бо ти ще не ввійшла достатньо глибоко. 

Його голос звучав тихо. Надто тихо. А я відчула, як по шкірі пробіг холод. 

— Ліане… — прошепотіла я. — Ти знаєш більше про Сторожів, ніж говориш. 

Він не відвів погляд. Навпаки — підійшов ближче. Неначе все залежить не від слів, а від відстані між нами. 

— Я знаю рівно стільки, — сказав він м’яко, — щоб боятися за тебе. 

Серце в грудях стислося. Більше, ніж мало б. Те, як він дивився… У цьому погляді була ніжність, яку він ніколи не висловлював словами. І страх. І щось інше — небезпечне, глибоке. Арен ззаду нервово шарпав ремені рюкзака, намагаючись не дивитися на нас. 

— Може, не зараз, га? — пискнув він. — Треба… ем… треба рухатися. 

Я вдихнула, відводячи погляд від Ліана. 

Але між нами залишилось щось невидиме. Нитка напруження. Тепло, яке не повинно було бути теплом у такому холодному місці. 

Коли ми рушили далі, у мене було чітке відчуття: Сторож йде паралельно нам. Не просто позаду. Не попереду. А десь у тумані, ліворуч. Спостерігає. Слухає. Запам’ятовує. 

І кожного разу, коли Мана коливалася поруч із Ліаном, я відчувала: це не просто реакція на людину. Це — визнання. І в мені росло щось небезпечне: непевність.... підозра.... і… бажання. Небезпечне бажання зрозуміти його до кінця, навіть якщо правда буде болюча. 

Мертва Зона поглинала нас все глибше. Крок за кроком світ втрачав форму — повільно, так, що кожна зміна здавалася природною, поки не озираєшся назад і не розумієш: те місце, де ти щойно стояв, уже не існує. 

Арен з кожним кроком ставав мовчазнішим. Його страх не був істеричним — він був внутрішнім, глухим, таким, що стискає людину зсередини. Він працював посохом, знімаючи відбитки Мани на невеликі кристали, але половина з них тріснула ще до того, як він устиг їх записати. 

— Воно не фіксується, — прохрипів він, розглядаючи черговий розколотий уламок. — Мана тут… жива. Але не в тому сенсі, який ми знаємо. 

— Вона жорсткіша, — сказав Ліан, торкаючись повітря в кількох сантиметрах над землею. Його пальці ніби ковзнули по невидимій поверхні — і та поверхня відступила. 

— І слухає, — додала я. 

Бо я відчувала це всією шкірою. 

Сторож ішов паралельно. Я знала це абсолютно точно — так, як знаєш, що хтось стоїть позаду тебе в темній кімнаті, навіть якщо не чуєш кроків.