38

Кімната спорядження Гільдії була тісною, заставленою дерев’яними стелажами зі зброєю, флягами, мановими вмістилищами й старими, потрісканими артефактами. Повітря пахло пилом, металом і сухими травами — знайомий запах, який зазвичай заспокоював. 

Сьогодні — ні. 

Я перебирала спорядження повільно, занадто уважно, неначе шукала в ньому відповідь на запитання, яких не могла поставити. Арен стояв біля столу й нервово обмотував руків’я свого посоха новою тканиною. Кожні кілька секунд він кидав погляд або на мене, або на двері — і тут же відводив. 

Ліан був спокійним. Надто спокійним. Він перевіряв піктограми на захисних пластинах, ніби думками був десь далеко. Та коли я випадково зустрічала його погляд, він одразу повертався до мене, м’яко, уважно. 

Це насторожувало ще більше, ніж якби він поводився різко. 

— Ти впевнена, що твій набір повний і більше нічого не потрібно? —  запитав Ліан. 

— Так, — відповіла я. 

— Можеш узяти посилений бар’єрний камінь, — він подав мені невеликий темний кристал. — У Мертвій Зоні простір нестабільний. Це допоможе. 

Я взяла камінь, наші пальці ледь торкнулися. Занадто швидко і.... занадто відчутно. 

Арен зітхнув так голосно, ніби хотів, щоб ми точно почули: 

— Ви обоє поводитесь так, наче це… прогулянка. А ми йдемо в місце, яке може знищити мислення. Або час. Або..... нас. 

— Досить, — спокійно перебив його Ліан. 

— Ти не розумієш! — вибухнув Арен. — Я… у мене погане передчуття. Дуже погане. 

Він стиснув посох, як потопаючий хапається за уламок дерева. Його страх був справжній. Не притворний. Не істеричний. Глибокий, старий. Майже… особистий. Я подивилася на нього уважніше, ніж раніше. І помітила — він тремтить. 

— Арен, — сказала я, м’якше, ніж планувала. — Якщо хочеш… ти можеш відмовитись. 

Він різко підняв голову. 

— Ні! Ні, я… — він ковтнув. — Я повинен. Я не можу залишити… 

Погляд його метнувся до Ліана, на мить — болісно прозорий. А потім він відвернувся. 

— Просто… давайте зробимо це швидко, гаразд? 

Я повільно кивнула. Але в душі… щось зрушилося. Я не знала, що саме, але вже відчувала: їхній секрет тягне нас у Мертву Зону так само сильно, як і істота. Ліан підійшов до мене ближче, ніж було потрібно. Його голос став тихішим: 

— Якщо щось піде не так… — він вагався секунду, рідкісний для нього момент, — тримайся ближче до мене. Там Мана реагує на мене… інакше. 

Іноді мені здається, що цей чоловік забувається: кожне його слово — це нова загадка. 

— Чому “інакше”? — спитала я рівно. 

Він на мить затримав подих. 

— Поясню, коли зможу. 

Невисловлене зависло між нами густіше, ніж туман у лісі. Ще більше секретів і жодної відповіді. 

За годину, повернувшись до своєї кімнати, я відклала сумку з обладунками і присіла на край ліжка, прислухаючись до тиші. Місячне світло пробивалося крізь штори, висвітлюючи пил у кімнаті, наче нагадування, що ніч триває. Думки повільно проскакували в голові, знову і знову повертаючи до завтрашнього полювання. І чим більше я занурювалася в ці роздуми, тим ясніше відчувала: туман і істота вже чекають нас на світанку. 

Пізно. Коридори стихли. Лампи майже згасли. Місто спало. А я — ні. 

Я лежала на вузькому ліжку, але тіло не розслаблялося. Думки були гострими, як уламки скла. І всі вони різали одне й те саме: Ліан щось приховує. Арен щось приховує. А я йду з ними у місце, де не діють закони світу. 

І все одно… Я не можу не йти. 

Я торкнулася місця на грудях, де Сторож торкнувся мене своїм позначенням. Шкіра там була неприродно холодною, ніби зберігала пам’ять про той дотик. І крізь темряву кімнати я раптом відчула: він чекає мене...... він чує мене. 

Не ворог. Не друг. Щось значно давніше за людські страхи. 

Я різко сідаю. Мені перехоплює подих. Тиша стає занадто щільною… і я усвідомлюю: це не тиша. 

Світлові кристали на стіні тьмяніють. Тінь у кутку стає глибшою. І на мить мені здається, що я бачу силует — темний, вигнутий, той самий, що дивився на мене в лісі. Серце гупає. Я не рухаюсь. Надто боюся порушити цей момент, бо тоді… він може зробити крок назустріч. 

А тоді тінь зникає. Світ повертається. Немає істоти. Немає чужого погляду. Немає туману.  Але щось у мені змінилося. Я вже не просто йду в Мертву Зону. Я повертаюся туди, куди мене покликали. 

І це не страх, що проймає тіло. Це… передчуття. Змішане з ще одним почуттям, яке я боюся назвати. Особливо коли думаю про те, як завтра Ліан дивитиметься на мене. І що я відчуватиму у відповідь. 

Я відчула, як серце б’ється швидше, але тепер із чіткістю, якої раніше не знала. Щось глибоке всередині шепотіло, що це не просто полювання — це випробування моєї сутності. І хоч страх ще пробігає по шкірі, передчуття веде мене вперед сильніше, ніж будь-яка тривога.