37

Шлях до моєї кімнати в Гільдії зустрів мене холодною тишею. Світло в коридорах було приглушеним, лампи тремтіли, реагуючи на рештки туману, який ми занесли з собою. Я відчувала втому, але не фізичну — ту, що виникає, коли світ починає хитатися, і ти вже не впевнений, де правда, а де відлуння. 

Я пішла до себе, щойно ми поговорили з Ліаном. Мені потрібен був простір — хоча б кілька хвилин, щоби зібрати думки, які змішалися в голові так само густо, як туман у лісі. 

Я якраз минала напівтемне відгалуження галереї, коли до мого слуху донеслися приглушені, але різкі голоси. Вони долинали з-за ледь причинених дверей архівного кабінету. Спочатку то було уривчасте бубоніння, яке швидко переросло в гостру, емоційну суперечку.  

— Я ж, біс забирай, попереджав тебе! — зірвався Арен. — Це все погано закінчиться, якщо ти… 

Голос урвався, а потім — ледь стриманий шепіт Ліана: 

— Тихіше. Не тут. 

Я миттєво завмерла, притиснувшись спиною до холодної кам'яної арки. Не тому, що мала дурну звичку підслуховувати чужі таємниці — швидше, мисливський інстинкт запевняв: те, що зараз коїться за тими дверима, безпосередньо стосується мого життя. Арен продовжив — сердито, з тремтінням у голосі: 

— Вона вже підозрює! Я бачу, як вона дивиться… 

— Вона нічого не знає, — відповів Ліан спокійно. — А якщо почне — ми впораємося. 

— Ти занадто впевнений, — гаркнув Арен. — Я ж бачив, як вона на тебе… 

— Замовкни. 

Тон був тихим, але різав, мов лезо. 

Розуміючи, що розмова добігає кінця, я тихо, мов тінь, відступила назад і швидко пройшла на кілька десятків кроків уперед по коридору, удаючи, ніби просто неквапливо прямую до своєї кімнати. Серце в грудях калатало, як скажене. Я не розуміла й половини з того, що вони обговорювали... але завіса таємничості між цими двома чоловіками стала майже відчутною фізично, наче статичний розряд. 

Вони щось приховують. Обидва. І це вже не здавалося дрібницею. 

Не минуло й хвилини, коли двері тихо прочинилися. Вийшов Ліан — спокійний, рівний, немов сварки й не було. Але очі… очі були темніші. 

— Ти тут? — він побачив мене і ледве всміхнувся. — Я шукав тебе. 

— Я просто… думала, — відповіла я. І дивилася прямо на нього: уважно, прискіпливо. 

Чи побачив він у моєму погляді підозру? Можливо. Він на мить затримав погляд, ніби щось оцінював. 

— Можу приєднатися? — запитав він м’яко. 

— Можеш. 

Ми пішли поруч вузьким коридором. Лампи кидали тіні на його обличчя, і я помічала дрібниці: як він ледь приглушує подих після сварки, як стискає пальці в кулак, перш ніж знову розслабити. 

— Ви з Ареном… сварилися? — спитала я. 

Він усміхнувся кутиками губ. 

— Не хвилюйся. Просто різні погляди на деякі речі. 

— На які? 

Він затнувся. Хоча зовні залишався незворушний, як завжди. 

— На те, як поводитись далі, — сказав він нарешті. — Ми обидва хочемо знайти істоту. Але… методи відрізняються. 

Це прозвучало чесно. І водночас — надто поверхнево. 

Я дивилася на нього мовчки і він це відчув. 

— Еларіє… — почав він. — Я знаю, що ти відчуваєш недовіру. Це нормально. Наша поява різка. І ситуація небезпечна. 

— Справа не в цьому, — відповіла я. — Річ в тому, що ти… змінюєшся. Інший у лісі, інший тут, інший коли говориш з Ареном. 

Він зупинився. На мить його обличчя стало непроникним, як гладь холодного озера. 

— Я не приховую від тебе нічого… — почав він. 

— Приховуєш, — перебила я. — Я не знаю що саме. Але знаю, що є щось. 

Ліан вдихнув глибше. Його плечі неначе обтяжив невидимий тягар. 

— Добре, — сказав він спокійно. — Не все я можу пояснити зараз. Але повір… не тому, що не хочу. А тому, що деякі істини небезпечніші за туман. 

Його голос був тихим, але щирим. Мої підозри не розсіялися… але загострилися по-іншому. Наче хтось підняв куточок завіси. 

— Завтра, — продовжив він, — ми підемо в Мертву Зону. Якщо підемо не втрьох — ми не виживемо. Особливо ти. 

— Я можу впоратися сама, — різко сказала я. 

Він нахилив голову, і в його очах блиснуло щось м’яке. 

— Я знаю, — прошепотів він. — Саме тому мені страшно. 

Я завмерла. 

Ліан дивився прямо на мене — без масок, без ролей, без холодної інтелігентності. 

— Я хочу бути поруч, — додав він. — Бо якщо щось станеться… я не пробачу собі. 

Слова потрапили прямо в серце. Я відвела погляд першою, хоча колись обіцяла собі цього не робити. Стіни моєї фортеці продовжували невблаганно рушитися. 

Пізніше, коли ми троє зібралися в кімнаті для стратегій, Арен тримався подалі від мене — нервово перебираючи сторінки манових схем. Ліан ж стояв поруч, рівний і спокійний, але його погляд інколи ковзав до мене, неначе перевіряючи, чи я ще тут, чи не відступаю. 

— Мертва Зона, — почав Арен, уникаючи мого погляду. — Має три вхідні точки. Дві вже нестабільні. Залишається одна — північний розлом. 

— Небезпечний, — додав Ліан. — Але найменш активний. 

— Ми підемо ним, — сказала я. 

Обидва підняли очі на мене. Ліан — із тихою підтримкою. Арен — із прихованим жахом. 

— Там… може бути Сторож, — сказав Арен тремтливим голосом. — І не один. 

— Саме тому ми йдемо, — відповіла я. — Вони знають про мене. І я хочу знати про них. 

Ліан кивнув: 

— Тоді нам треба підготуватися. І… — він подивився на мене з легким смутком, який я раніше не помічала, — довіритися одне одному хоча б у цьому. 

Я мовчала. Я не знала, чи можу довіряти йому. Але знала одне: якщо хочу правду — мушу піти в Мертву Зону. І мушу йти з ними. 

Я вдихнула, відчуваючи, як серце прискорює ритм, а Мана ніби шепоче попередження. Довіра давалася важко, та страх втратити шанс зрозуміти істоту був сильніший. І хоч крок уперед лякав, я знала: назад дороги немає.