36

До Гільдії ми повернулися, коли туман уже почав відступати. Каміння під ногами знову відчувалося звично — рівно, передбачувано, ніби місто видихнуло з полегшенням разом із нами. Але напруження, що тягнулося між нами, лише міцнішало. 

Арен ішов попереду, тримаючи руки в кишенях плаща. Плечі напружені. Кроки — швидкі, нерівні. Він уникав дивитися на нас, ніби соромився власного страху чи власної ролі. 

Ліан же, навпаки, тримався тихо й рівно. Холодна впевненість у ньому ніби поглибилася. Він ішов поруч зі мною, не торкаючись, але достатньо близько, щоб я відчувала тепло від його руки, яке дивно контрастувало з крижаним туманом, що ще не встиг розсіятися з моїх думок. 

— Ти тримаєшся? — запитав він. 

Його голос був м’яким, не таким різким, як у лісі. Наче подув теплий вітер у зимовий ранок. 

— Так, — відповіла я. — Просто… треба подумати. Те, що сталося…— Я зітхнула. — Вона була занадто близько. 

— Вона вибрала тебе не випадково, — сказав Ліан. — І це не слабкість. Це… зв’язок. 

— Це загроза, — заперечила я. — Для мене і для всіх, хто поруч. 

Він ледь посміхнувся. Тихо, тепло. 

— Загроза не завжди приходить у вигляді ворога, Еларіє. 

Ми увійшли до головного коридору Гільдії. Камені тут мерехтіли слабким світлом, реагуючи на наші кроки. Арен різко повернув праворуч — до свого відділу. Двері зачинилися за ним гучніше, ніж потрібно. 

Я втупилася в двері, насупивши брови. 

— Я все одно не розумію, — сказала я. — Як він узагалі став магом такого рівня. Чутки про нього… 

Ліан зупинився й обернувся до мене. 

— Чутки здебільшого кажуть правду, — відповів він відверто. — Але не всю правду. 

Я підняла на нього погляд. 

— А яка… уся? 

Він підійшов ближче. Небезпечно близько. Я відчула, як навколо нього Мана коливається, тягнеться, ніби хоче щось сказати мені, але не сміє. 

— Те, що ти бачила сьогодні у лісі… — промовив він повільно. — Те, як він боявся. Як відступав. Як розгубився. 

Я кивнула. 

— Це чутки ніколи не розповідають. Бо вони створені не для правди, а для страху. 

Я мовчала, ковтаючи слова, що ніяк не складалися у думку. 

Він продовжив: 

— Арен не ідеальний. Він різкий. Часом жорстокий у словах. Часом — надто віддалений. Але він ніколи не кине людину на полі бою. Ніколи. Навіть коли боїться. 

— Сьогодні він боявся, — прошепотіла я. 

Ліан кивнув. 

— Так. Але він залишився. Для нього це вже перемога. 

В його погляді була і твердість, і щось м’якше, тепліше. Мені довелося відвести очі. 

— Ти його захищаєш, — сказала я. 

Тиша заповнила простір між нами, густа й повільна. Потім він промовив так тихо, що слова майже загубилися в повітрі: 

— Я знаю його краще, ніж будь-хто. І знаю… що іноді люди сильніші, ніж здаються. Особливо коли доводиться бути такими — для когось іншого. 

Моє серце пропустило удар. 

— Для кого? — видихнула я, не думаючи. 

Він повільно — дуже повільно — нахилив голову. Його погляд ковзнув по моїх очах, губах, шраму на скроні. Мій подих став важчим. 

— Побачиш, — сказав він. — Якщо дозволиш собі не судити за чутками. 

Я хотіла щось сказати, але він продовжив: 

— І… — на мить він наблизився ще на півкроку. — Ти теж не така, як кажуть чутки у Гільдії. 

— А що кажуть? — прошепотіла я. 

Ліан усміхнувся слабко, ледь помітно. 

— Що ти холодна. Відсторонена. Нездатна до прив’язаності. Що твоє серце — як срібний клинок: гостре, але порожнє. 

Я напружилася. Його слова влучили в найтемнішу частину мене. 

— Але? — ледве вимовила я. 

Він поклав руку на моє плече — м’яко, обережно. Торкнувся так, ніби боявся зробити боляче. 

— Але я бачу інше, — сказав він. — Бачу силу. Страх. Біль. І те, що ти так відчайдушно ховаєш — здатність… відчувати. 

Моє серце знову пропустило удар. 

— Ліане… — прошепотіла я, але не знала, що сказати. 

Він обережно прибрав руку, ніби даючи мені простір. Та погляд не відвів. 

— Ми поговоримо знову, коли Арен буде готовий обговорити план, — сказав він. — А поки… дозволь собі відпочити. Хоч трохи. 

— Ти теж, — відповіла я. 

Він усміхнувся дужче, тепліше. 

— Я відпочину, коли ти навчишся не відсторонюватися щоразу, коли хтось торкається твоєї правди. 

Я завмерла. Він пройшов повз мене, і я відчула запах теплого диму й старих трав — аромат, що належав йому. 

— Принаймні спробуй, — додав він. — Бо цього разу ти не одна, Еларіє.