35

Наступного ранку туман опустився ще густіший, мов ковдра, що приховує все навколо. Я відчула звичний холод у легенях і прискорене серцебиття — знак, що істота вже поруч. 

— Сьогодні вона буде ще більш обережною і агресивною, — промовив Ліан, коли ми рушили вузькими вулицями старого кварталу. 

— Обережною і агресивною одночасно? — запитала я, намагаючись приборкати легку тривогу. 

— Саме так, — відповів він спокійно. — Її рухи більш хаотичні, але все одно мають закономірність. Потрібно лише встигати її передбачати. 

Я кивнула, відчуваючи, як тиск психічного маркера почав поступово збільшуватися: голова трохи обважніла, увага загострилася, а дихання стало більш поверхневим. 

Ми знову наблизилися до старого складу. Туман стелився по землі, злегка закручуючись хвилями, і я відчула її присутність раніше, ніж помітила. Вона рухалася між туманними клубками, швидко, непомітно, і оцінювала нас так, ніби могла читати наші наміри. 

Туман загус, мов жива тканина, і важко було зрозуміти, де закінчується повітря і починається щось інше. Тонка смужка холоду ковзнула по моїй щоці, неначе чийсь невидимий палець торкнувся мене з цікавістю, яку важко було назвати людською. 

— Не рухайся, — прошепотів Ліан. Його голос звучав тихо, але в ньому було щось… владне. Перший раз я це почула так чітко. 

Арен зробив крок назад і міцніше стиснув свій посох. Його погляд бігав між нами і туманом, і я зловила знайомий запах страху. Не паніки, а саме страху. Справжнього. Я зрозуміла: він боїться. А той, кого я сприймала за його помічника — ні. 

Туман перед нами зібрався у щось густіше. У форму. Важко було сказати, чи ця форма мала контури. Чорні прожилки, схожі на тіні, оберталися навколо порожнечі. 

І тоді я почула стук. 

— Воно виходить, — промовив Ліан так буденно, наче йшлося про звичайну погоду. — Тримайся ближче, Еларіє. 

— Підготуй світло! — пискляво кинув Арен. Його голос здався мені надто слабким для мага його рангу. 

Істота нарешті показала частину себе. Лезо-силует, тонке, гнучке, ніби вирізане з чорного скла, на мить вислизнуло з туману. Її довге, неприродно вигнуте плече торкнулося землі, але не залишило сліду. Тінь під нею розповзлася, як рідина. Вона знала, що ми її бачимо. І їй це подобалося. 

Я зробила крок уперед — інстинкт сильніший за страх. 

— Зупинись! — різко кинув Ліан. — Ти зараз в її радіусі. 

Я відчула, як щось холодне, гостре і майже лагідне торкнулося моєї свідомості. Мене не тягло вперед, але аналізувало. Наче невидимі пальці перебирали думки, намагаючись знайти потрібну. 

— Вона не атакує, — прошепотіла я. — Вона дивиться. 

— Саме тому це найнебезпечніший момент, — видихнув Ліан і повільно підняв руку. 

Його жезл спалахнув м’яко. Світло було теплим, мідним, як ранковий промінь. Призначене не спалювати, а відкривати. Істота відреагувала миттєво. Її тіло напружилося, туман навколо скрутився в спіраль. Очі — чорні, бездонні — на мить блиснули чимось, що можна було прийняти за… обурення? Ні. За впізнавання. 

Потім вона розчинилася. Не зникла, а ніби відійшла на крок в інший поверх світу. 

Я встигла лише ковтнути повітря, коли удар холодної хвилі вдарив у груди. Я впала навколішки. Арен кинувся до мене, але Ліан підняв руку, зупиняючи його. 

— Не торкайся її! — сказав він. — Воно передає сигнал. Я відчуваю. 

Світ навколо на мить став тьмяним, приглушеним, ніби мене занурили у товщу води. Я бачила туман, бачила дерева… але не чула ні вітру, ні власного дихання. 

І тоді в тиші… щось промовило. 

Знайди. 

Я видихнула так різко, ніби тримала цей подих цілу вічність і навіть не помічала, що не дихаю. Ліан нахилився ближче. 

— Що вона зробила? 

Я підняла голову. Мені важко було говорити, але я змусила себе: 

— Вона… показала напрям. 

— Куди? — обережно спитав він. 

Я повільно встала, відчуваючи, як під ногами все ще тремтить земля. І подивилася на східний край лісу. 

— Туди, де Мана… не звучить, — відповіла я. 

Ліан повільно кивнув. Він знав, що це означало. Мертва зона Мани. Заборонена територія. Місце, де колись впали перші Мертві Дощі. 

Арен зблід. 

— Ми туди не підемо! — різко сказав він. — Це самогубство! 

Ліан подивився на нього так, ніби зважував щось дуже давно відоме. 

— Ми підемо, — холодно сказав він. — Бо саме туди вона кличе Еларію. І саме там ховається те, що з’явилося тут. 

Я ковтнула повітря. 

— Ми йдемо? Чому “ми”? 

— Бо ти тепер маркована, — відповів він. 

Арен зітхнув, виглядаючи так, ніби готовий зомліти. 

— Ви обоє божевільні… 

Туман позаду нас знову ворухнувся. І я чітко відчула: істота ще тут. І вона задоволена моєю відповіддю. 

Я стиснула руків’я меча, відчуваючи, як Мана тремтить у моїх жилах. Туман розпливався перед нами, немов живий, готовий поглинути будь-яку необережність. І навіть Арен, хоч і мав скептичний вигляд, мовчав, бо відчував те саме: полювання почалося.