29

Наступного дня ми знову вирушили на околиці міста. Туман був густіший, ніж учора і його хвилі сповільнено стелилися між деревами та будинками. Моє серце забилося частіше відразу, як тільки ми вийшли з Гільдії. 

— Вона активна сьогодні, —  сказав Ліан, — сліди енергії відчутні сильніше. 

Я намагалася зосередитися, вдихаючи холодний туман і слухаючи його, пробуючи відчути те, що він відчував. Та навіть я, зі всім досвідом, могла лише дотягнутися до краю його спостережень. Чому звичайний помічник умів так багато? Чому він бачив те, що для мене залишалося невидимим? Його присутність одночасно заспокоювала і тривожила. Він був водночас моїм союзником і нагадуванням про небезпеку, що могла чатувати будь-де. 

Арен стояв трохи осторонь. Його погляд ковзав по тумані, ніби намагався щось там побачити. Вчорашня розмова не принесла жодних результатів. Він так і залишився стороннім наглядачем. Я ж прислухалася до кожного шереху. 

Туман раптом стиснувся в клубок. Я відчула холодний подих на шиї і різке прискорення власного серцебиття. Перед нами з’явилася частина істоти — лише контур, вигнута спина і блискучі очі, що пробігли по кожному з нас. 

Вона не атакувала, як і в минулий раз, але знову рухалася швидко, що здавалося наче туман підкорявся її силі. І я зрозуміла: вона вчить нас помічати себе, відчувати присутність, не панікувати, але водночас не робити кроку, який може її видати. 

— Сліди тут, а тут...., —  коментував Ліан, —.... воно позначає простір і вивчає, як ми його сприймаємо. І зверни увагу на реакцію туману. — Він показав на місце, де туман закрутився в спіраль, реагуючи на присутність істоти. 

Я відчула як волосся на потилиця злегка надибилося. Кожен рух туману був ніби продовженням істоти, її очима, її почуттями. Це було нове відчуття: місто стало живим учасником полювання. 

Ліан розкрив свій блокнот, креслячи нові схеми та помітки: 

Маркер істоти: рухається по тумані, впливає на сприйняття мисливців; відзначає потенційні слабкі місця. 

Реакція туману: концентрується навколо її рухів; можна використовувати для передбачення траєкторії. 

Сила швидкості та непередбачуваності: рухи непередбачувані, адаптуються до дій мисливця; часткова видимість для перевірки уваги. 

Вплив на мисливців: перевіряє реакції, змушує робити помилки; психічний маркер у слабших або неготових. 

Я теж уважно записувала кожну деталь, намагаючись не відставати від нього. Ми повернулися на невисоку кам’яну площадку, щоб оцінити ситуацію. Туман розсіявся лише трохи, оголюючи обриси будівель, але холод нікуди не зник — він тримався біля землі, чіплявся до одягу й повз під шкіру, нагадуючи, що небезпека все ще поруч.  

— Вона активніша, ніж вчора, — сказала я, стримуючи власну роздратованість. 

— І вона знає, що ми спостерігаємо, —  додав Ліан, — тому рухи стають більш обережними. 

Я глибоко вдихнула: 

— Мені не подобається працювати так. Я звикла сама відчувати, сама діяти. 

— Я знаю, — відповів Ліан спокійно, але його голос був трохи холодніший, ніж зазвичай. — Але без цього ми нічого не зрозуміємо. 

Я кивнула, зітхнувши: 

— Так, я розумію. Але… все одно, працювати разом із тобою і Ареном Вейром — випробування. 

Ліан лише посміхнувся, похмуро, ледь помітно, і відвів погляд. Я відчула легке тремтіння, ніби він читав мене як відкриту книгу, спостерігав за кожним рухом і оцінював мої слабкості та переваги. Я не знала, що кожне моє слово — гра для нього. 

Туман навколо ніби відреагував на наші слова. Його хвилі коливалися, неначе місто теж слухало і оцінювало нас. Мла раптом завирувала у повітрі, як жива тканина. Я відчула це одразу — присутність істоти стала набагато ближчою. Серце, що вже встигло заспокоїтися, закалатало швидше, дихання стало уривчастим, хоча я старалася тримати контроль. 

— Зупинись, — скомандував Ліан, і його рука легким рухом вказала на центр вирування туману. 

Я спробувала сфокусувати погляд, але форма істоти лишалася розмитою, як вода, що переливається світлом ранку. Кожен рух був плавним і точним, немов вона знала, де я стою і перевіряла мою реакцію. Мурашки пробігли по спині, а пальці на руків’ї меча мимоволі стиснулися сильніше. 

— Вона позначає тебе знову, — прошепотів Ліан. — Сліди не тільки в тумані. Вона залишає відбитки у свідомості. 

Я ледве стрималася, щоб не крикнути. Моє серце калатало, а розум майже відмовлявся від звичайного контролю. Це відчуття, що хтось невидимий читає кожен мій рух, залазить у думки — було настерпним. 

Арен спокійно стояв неподалік, в той час як Ліан підняв посох, провів ним крізь повітря і туман наче відступив на кілька сантиметрів. Його погляд у цю мить був непроникним і уважно слідкував за кожним рухом істоти, фіксуючи, оцінюючи слабкі місця. 

— Вона реагує на страх і невпевненість, — нарешті хоч щось сказав Арен, — треба зберігати контроль. 

Туман здався важчим. Повітря ніби стискалося, і я відчула слабкий біль у скронях — маркер істоти працював. Вона перевіряла мене, змушувала робити зайві рухи, оцінювала мою здатність залишатися холоднокровною. Я зосередилася на диханні, на відчутті землі під ногами, на холодному металі меча у руках. Але внутрішнє відчуття тремтіння не зникало. 

— Стій, — сказав Ліан. — Кожен рух вона фіксує. Не роби зайвого. 

Я кивнула, намагаючись приборкати власні реакції, хоча серце гупало так, що здавалося, його чутно крізь туман. Арен почав систематизувати інформацію. Кожна деталь була важливою. 

Я почала розуміти, що ця істота — не просто фізична загроза. Вона розумна, оцінює нас, використовує простір і навіть наші емоції проти нас. 

Ліан подивився на мене, очі його блищали холодом, а постава залишалася прямою: 

— Тобі треба зрозуміти: вона бачить більше, ніж здається. І її перше завдання — випробувати нас. 

Я вдихнула. 

— Тобі це подобається, так? — запитала я, трохи різко, бо хотіла перевірити його справжню вдачу.