27

Коли ми нарешті закінчили і розійшлися по кімнатах, у коридорах Гільдії вже панувала глуха тиша. Але в моїй спальні повітря здавалося настільки густим, що мені бракувало кисню. Я міряла кроками невелику кімнату, безцільно перекладаючи зброю та ремені, але перед очима все одно поставали карти, лінії згасаючої мани й два дивних, дратівливих силуети. 

Цей дует ламав усе, що я знала про логіку й магічну ієрархію. 

Думка про Арена не давала мені спокою. Скільки ж усього я чула про нього до цієї зустрічі! В кулуарах, серед мисливців та в портових шинках пошепки переказували історії про його могутність. Його називали крижаним, небезпечним, ледь не всемогутнім магом вищого класу, який здатний випалити некротичний фон одним порухом пальця. Мені малювали образ монстра в людській подобі. 

Але що я побачила насправді? Арен сидів на низькому стільці біля каміна, покірно збирав сувої й слухняно кивав на кожен наказ свого різкого й гордовитого помічника. Жодна, абсолютно жодна чутка не виявилася правдою. Він не був страшним. Не здавався крутим чи небезпечним. Він виглядав... втомленим і порожнім. 

Ця невідповідність дратувала мене чи не сильніше, ніж сам Сторож у тумані. Мене наче обвели навколо пальця, підсунувши замість могутнього союзника якусь ламану ляльку. Не витримавши цього внутрішнього кипіння, я різко повернулася, вийшла з кімнати й попрямувала крилом Гільдії туди, де зупинилися гості. Навіть не подумавши постукати, я просто штовхнула важкі дубові двері й переступила поріг. 

Арен сидів біля вікна, ще навіть не знявши дорожнього плаща. У напівтемряві, яку ледь прорізало місячне сяйво крізь пасма туману, він здавався майже примарою. Слабкою, беззахисною. 

— Я думала, великі маги вищого класу не ховаються за спинами своїх помічників, — прямо з порога кинула я, зневажливо схрестивши руки на грудях. 

Арен повільно підвів голову. У його погляді не було ні гніву, ні бажання захиститися — лише безмежна, глуха втома. Він завагався, наче гарячково шукав у голові правильні слова чи хоча б якусь маску, аби закритися від мене. Але так і не знайшов. Його пальці лише сильніше стиснули мідний жезл, наче той міг його врятувати. 

— Це... не твоя справа, мисливице, — слабко, майже пошепки промовив він і знову відвернувся до вікна. 

Його голос прозвучав настільки беззахисно, що моя Мана всередині знову обурено стрепенулася. Жодної загрози. Жодної сили. 

Я була  розчарована. Йдучи сюди, я підсвідомо прагнула спровокувати його, сподівалася висікти іскру, почути у відповідь левиний рик, злість чи бодай краплю тієї легендарної небезпечної магії. Хотіла, щоб він довів, що чутки не брехали. Натомість я натрапила лише на глуху, непробивну байдужість. 

Ця байдужість душила гірше за туман. Зрозумівши, що тут немає з ким воювати, я презирливо пирхнула, різко розвернулася і пішла геть, гучно грюкнувши дверима.