25

Після кількох годин спроб відстежити істоту ми повернулися до Гільдії. Вулиці були порожні, туман осів у вузьких провулках, залишаючи після себе холодний запах сирості. 

Я йшла перед ними, відчуваючи змішане почуття: роздратування і полегшення. Роздратування — через те, що я не могла діяти на власний розсуд. Полегшення — тому що без допомоги я не впоралася би, а вони справді знали більше, ніж я могла сама. 

Поки ми мовчки просувалися містом, я раз за разом прокручувала в голові хвилини нашого стеження. Я помітила: навіть коли я концентрувалася на атаці, Ліан не відволікався. І це було дивно — його увага точна, методична, холодна, мовби він знав більше, ніж дозволяв видавати. Арен і далі не промовив жодного слова. Він просто стояв і спостерігав, тримаючись на безпечній відстані від небезпечних зон. Моє серце стискалося від відчуття, що вони розуміють істоту краще за мене. І водночас — що спостерігають за моєю реакцією. 

Ми зайшли у великий зал Гільдії. Стіни були вкриті старими картами та нотатками про попередні зустрічі з нежиттю — позначки, стрілки й застереження нашаровувалися одне на одне, залишаючи відчуття нескінченної війни. Деякі записи були зроблені поспіхом, нерівним почерком. 

Ліан одразу розклав записи, фіксуючи кожен слід енергії та траєкторію руху істоти. Я сіла поруч, переглядаючи нотатки й додаючи власні спостереження, намагаючись не відставати від нього. 

— Добре, — почала я. — Тепер у нас є трохи більше інформації.  

Ліан кивнув. 

— Але це ще не все. Ми зібрали лише частину її поведінки. Наступного разу будемо діяти точніше. І жорсткіше, якщо знадобиться. 

Його голос був спокійний, майже, байдужий. Я глибоко видихнула, не приховуючи роздратування: 

— Мені не подобається працювати у команді. Я звикла діяти сама. Але… це не той випадок, — сказала я, дивлячись на його спокійне обличчя. — Іноді треба визнавати, що без допомоги нічого не вийде. 

Ліан на мить завмер, а потім почав систематизувати записи, розкладаючи їх у чітку, знайому лише йому, систему. 

— Самостійність — корисна ілюзія, — мовив він нарешті. — Вона працює доти, доки світ не вирішує тебе перевірити. 

Він не дивився на мене, але я відчула: це було застереження. Мене це тривожило. Його спокій здавався надто впевненим, надто відточеним. Так поводяться ті, хто звик виживати і... залишати інших позаду. Арен стояв трохи осторонь, спостерігаючи за нами мовчки. Його погляд був непроникний, майже, байдужий, ніби все, що відбувалося не мало до нього жодного відношення. Я сіла біля вікна, дивлячись на туман, що ще осідав у дворі. Моє серце билося швидко, а думки кипіли. 

“Мене це дратує, — подумала я. — Працювати з ними… зі слабким магом і його помічником… це все одно не моя стихія.” 

Але я знала: істота була новою, невідомою, хитрою — такою, що ламала звичні правила. Вона вже змусила нас працювати разом. Навіть якщо я цього не хотіла. 

Я стиснула руків’я меча і знову подивилася на записи. Тепер я мала інформацію. І навіть якщо спільна робота не приносила мені радості — вона була єдиним шансом вижити. 

Я вдихнула глибше, дозволяючи Мані вирівнятись у грудях і відкинула сумніви вбік. Попереду на мене чекало полювання, для якого я все ще не мала достатньо сил… але мала союзників, хоч і небажаних.