23

Ранок видався важким, і ми вирішили не зволікати — відразу вирушили на місце. Ми вийшли углиб напівпорожнього Північного Дозору, де ранковий туман ще повільно стелився між посивілими від часу кам'яницями та сухими чагарниками. Тут завжди пахло холодною землею, сирістю і гниллю — ідеальне місце для появи нежиті, але те, що я зустріла вчора… було гіршим. 

Кожен крок під ногами лунав глухо і навіть повітря здавалося щільним, немов чекало на щось. Туман закручувався у старих скверах, ховаючи обриси, а серце інстинктивно стискалося від передчуття небезпеки. 

Я зупинилася біля темної, прорізаної борозною ділянки землі — там, де істота зіштовхнула мене з ніг кілька ночей тому. Гілки дерев були зламані під дивними кутами, неначе щось рухалося дуже швидко і залишало по собі лише сліди руйнування. А каміння в деяких місцях ніби плавилося, а не тріскалося. 

— Ось тут, — вказала рукою. — Я стояла там… а воно з’явилося звідси. 

Арен став навколішки й провів пальцями над ґрунтом, не торкаючись його. Біля руки спалахнула тонка смужка блакитного світла — вимірювальний знак. 

— Тут залишок манової хвилі, — пробурмотів він задумливо. — Але… дивний. 

Я зморщила чоло. 

— Дивний — це як? 

Він підніс пальці до очей, ніби уважно аналізуючи щось невидиме. 

— Занадто чистий. Так Ману зазвичай використовують розумні істоти. Але навіть найсильніші некротичні потвори не роблять цього так акуратно. 

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але Ліан зробив крок уперед і зупинився саме там, де пролягав шлях істоти. Він просто… стояв. Мовчав. І дивився так, ніби бачив щось, чого ми не могли. 

— Ви щось знайшли? — запитала я в нього. 

Він не відповів одразу. Тільки його подих здався важким. Потім він сказав: 

— Воно… старе. 

Його голос був тихим, але таким глибоким, що пробирався під шкіру. 

— Старе? — перепитала я. — Нежить? 

— Ні, — він злегка обернувся і його погляд був зовсім не схожий на погляд боязкого помічника. Там був холод сталевого льоду. І… зацікавлення. Небезпечне зацікавлення. 

— Це не нежить у звичному сенсі, — продовжив він. — Це щось… прив’язане. Але не до світу мертвих. До чогось… іншого. Я відчуваю розрив. Тонкий, майже невидимий. Наче світ відкрився… на мить. 

Я завмерла. 

— Ви впевнені? — спитала я. 

Його очі ковзнули по зламаних гілках і він торкнувся однієї з них кінчиками пальців. Гілка обвуглилася, ніби реагуючи на контакт. 

— Ця істота не повинна існувати. І якщо вона тут… — він підвів на мене погляд. — …то вона шукала щось чи когось. Або… — тихий подих у тумані — …вже знайшла. 

Я відчула, як уздовж хребта пробіг холод. Арен  підступив до Ліана й занепокоєно нахилився до нього. 

— Не перебільшуй, — сказав він, але його голос був невпевненим. 

Ліан поглянув на нього коротко. І Арен миттєво замовк. Я запам’ятала цей момент. Дивне підпорядкування. Занадто природне, щоб бути театральним. Але дивно, що помічник командує магом. Можливо, така їхня школа? Але як виявиться потім я була сліпою. Вони грали свою роль майстерно. 

У цей момент щось тріснуло і у тумані утворилася форма істоти. Я одразу поклала руку на руків’я меча. Ліан спокійно підняв голову. 

— Воно десь тут, — сказав він тихо. 

А Арен зробив крок позад мене, не бажаючи стояти ближче до того місця, куди дивився його помічник. Він був занадто тихим для мага такого рівня. У тумані щось рухалося. Я відчула, як серце прискорилося, але Гільдія навчила мене не показувати страху. 

— Тож що це за істота? — запитала я. 

Ліан повільно посміхнувся. Холодною, небезпечною посмішкою людини, яка нарешті отримала загадку, варту свого розуму. 

— Це… — він нахилив голову. — …щось, що давно мало б бути забуте. І щось, що дуже, дуже хоче, щоб саме ви його знайшли. 

І туман перед нами… заворушився. Він розтікався по землі, немов хтось прокладав у ньому шлях зсередини. Повітря стало густішим і я відчула, як Мана тремтить під шкірою. Вона реагує на присутність того, чого не мало б існувати.