22

Коридори Гільдії зустріли нас прохолодою й приглушеним світлом. Смолоскипи горіли рівно, під ногами поскрипувала підлога. Наші кроки луною відбивалися від стін і цей звук чомусь дратував. Це місце мало заспокоювати. Мало, але не заспокоювало. 

Ми йшли центральним крилом — тим, куди зазвичай селили гостей. Чужинців. Я йшла трохи попереду, ведучи їх туди, де мисливці зазвичай відновлювали сили. У Гільдії вони були лише гостями. Але чомусь простір підлаштовувався під них, а не навпаки. 

Ліан ішов, розглядаючи все навколо і оцінюючи будівлю. Його погляд ковзав по стінах, символах, захисних знаках. Але це була не звична цікавість. Здавалося, він щось перевіряє. Кілька разів я ловила себе на дивному відчутті: ніби саме він вирішує, чи достатньо тут безпечно. 

Арен тримався трохи позаду, мовчазний, уважний, із тим самим майже вибачливим виразом, який чомусь знімав напругу. Він виглядав так, ніби намагався не заважати. Наче був тут не за своєю волею. 

— Зачекайте тут, — сказала я, зупинившись біля повороту. — Я попрошу, щоб вам принесли воду й чисті покривала. 

Не чекаючи відповіді, я відійшла. Мені справді потрібна була ця пауза, хоч би кілька кроків без їхніх поглядів. Я не чула, як вони почали говорити. Але відчула — Мана раптом стиснулася, наче простір затримав подих. 

— Ти надто м’який, — сказав Ліан. Його голос був тихим, але різким. — Вона звикла командувати тут. Це потрібно зламати. Я не дозволю їй керувати. 

— Вона мисливиця, не підлегла, — відповів Арен. Спокійно. — І це її Гільдія. 

— Саме тому, — відрізав Ліан. — Вона повинна зрозуміти, що відтепер правила інші. 

Настала коротка пауза. Я зупинилася, не обертаючись, пальці мимоволі стиснулися. 

— Ти переходиш межу, — сказав Арен. — Нам потрібна її довіра. 

— Нам потрібні її знання, — холодно поправив Ліан. — Довіра — це велика розкіш. 

Я відчула, як по спині пробіг холод. Але не від сказаних слів, а інтонації, з якою вони були вимовлені. У ній не було злості. Лише впевненість того, хто звик, що світ підлаштовується. 

— І не забувай, — додав Ліан тихіше, — ким ти тут є. 

Арен відповів не одразу. 

— Я пам’ятаю. 

— Тоді поводься відповідно, — завершив Ліан. 

Мана знову повільно розправилася, ніби нічого не сталося. Я змусила себе рушити далі, зробити кілька зайвих кроків, перш ніж повернутися. Коли я знову підійшла до них, обидва виглядали спокійно. Надто спокійно. 

— Кімнати готові, — сказала я рівним голосом. 

Ліан кивнув. Цього разу трохи повільніше. Його погляд на мить затримався на мені і в ньому було щось нове. 

— Зранку вирушаємо без зволікань, — сказав він. — Сподіваюся, ви готові. 

Це прозвучало не як пропозиція. Скоріше — це був наказ, і я вирішила залишити їх і дати час на відпочинок. Тож відчинила двері своєї кімнати й зайшла всередину, щільно зачинивши їх за собою. Знайомі стіни не дали полегшення. 

Я знала цю Гільдію. Я знала кожен її коридор. Але вперше відчула, що хтось інший вирішує, що буде далі.