21

Наступного ранку я прокинулася ще до дзвонів. Ніч була короткою і важкою, наповненою уривками снів, де туман стікав зі стін, а Сторож шепотів моє ім’я. Та щойно я піднялася, туман за вікном розійшовся, наче місто саме хотіло, щоб я була свідком прибуття гостей. 

У дворі Гільдії стояли два силуети. Як і сказав Магістр Руанд. Я вийшла до них, тримаючи відстань, але уважно вдивляючись. 

Перший — той, кого я прийняла за мага. Високий, із темним волоссям до плечей, яке вітер розвіював убік. Очі — блідо-сірі, майже прозорі. Занадто проникливі для молодого хлопця. Обличчя худорляве, трохи бліде, губи стиснуті. На ньому — довгий, важкий плащ кольору мокрого попелу з вишитими внизу рунами. На шиї — амулет, що нагадував древній знак відсічі. У руках — посох, чорний, з енергетичними прожилками світла. 

Він виглядав… надто серйозним. Надто стриманим. Надто точним. Я одразу подумала: це Арен Вейр. Той самий страшний маг. Його погляд ковзнув по мені швидко, наче зважував кожен мій рух. 

Другий — нижчий на зріст, із м’яким, теплим виразом обличчя. Смуглява шкіра, коротко обрізане волосся пшеничного кольору. Легкий плащ, простіший, без руни на швах. Замість посоха — тонкий металевий жезл з мідним кільцем нагорі. Його очі — зелені, живі, відкриті. Такі очі зазвичай мають люди, які ще не втратили віру в добро. 

Я подумала: ось це, напевно, Ліан — помічник мага. І навіть повірила.  

Хоча… тепер, озираючись назад, я розумію, що саме тоді Арен Вейр уперше посміхнувся. Ледь помітно, кутиками губ. Я тоді не зрозуміла, що це була не просто привітність чи ввічливість. Це була лише гра. 

Вони зупинилися переді мною. Перший — високий — нахилив голову, але не надто низько, ніби робить це з ввічливості, а не з потреби. 

— Мисливице, — сказав він рівним голосом. — Я Ліан Ревель. А це — він вказав на іншого — Арен Вейр. Маг вищого класу Північних Округів. 

Його голос був спокійний, але в ньому було щось… холодне. Наче він вимірював мої реакції. Другий усміхнувся та тепло кивнув. Він здається, виглядав щирим і спокійним.  Навіть трохи розгубленим. Чи це мені так здавалося.  

— Ви добре дісталися? — запитала я, намагаючись триматися офіційно. 

— Дорога була спокійною, — відповів Ліан. — Але місто… знервоване. 

Він подивився вбік, на туман, і я відчула, як Мана навколо нього ледь тремтить. Наче реагує на нього, а не навпаки. 

Арен підступив ближче. 

— Магістр Руанд повідомив нам про ваше зіткнення. Ви не поранені? Не відчуваєте побічних ефектів? Запаморочення, холод, дивні сни? 

— Все в нормі, — сказала я. — Тільки втому. 

Ліан ледь підняв брову, і його сірі очі ковзнули по мені так, ніби він прошивав поглядом саму мою Ману: 

— Ви зустріли створіння, яке мало б бути міфом. Тому ми тут. 

Його очі ковзали по мені так, ніби він дивився не просто на тіло, а всередину Мани. 

— Я не потребую няньок, — холодно сказала я. 

— Няньками ми не маємо наміру бути, — м'яко втрутився смуглявий Арен, намагаючись згладити кути. — Пробачте мого помічника. Він говорить різко, але суть вірна. Ми тут, щоб допомогти вам. І… якщо нам пощастить, допомогти всьому місту. 

Я вдихнула глибше. 

— Гаразд. Тоді я покажу вам місце бою, але пізніше. Зараз необхідно трохи відпочити з дороги. 

Арен кивнув,  поправив сумку і виглядав готовим записувати все, що я скажу. Ліан стояв поруч: мовчазний, зосереджений, із тією настороженістю, яка з’являється лише тоді, коли відчуваєш небезпеку раніше за інших.  

Коли вони вже пройшли повз мене, я почула, як помічник тихо сказав: 

— Не забувай, тримайся ближче до мене. Я все-таки… 

І обірвав фразу, помітивши, що я слухаю. Та тоді я не надала цьому значення. 

А мала б.