20

Туман усе ще стояв у мене перед очима, ніби не збирався відпускати. Його холод торкався шкіри навіть тут, у стінах Гільдії, нагадуючи, що час працює проти нас. Я відчувала, що істота рухається далі, шукає нову жертву і що кожна згаяна хвилина може стати для когось останньою. Саме тому я не мала права зволікати. Мені була потрібна допомога, хоч би й від тих, кому я довіряю лише наполовину або ж не довіряю взагалі. 

Я піднялася сходами до верхнього поверху Гільдії, де знаходився кабінет Магістра Руанд. Коридор був темний і тінь від високих свічників падала на стіни, викликаючи дивні асоціації. 

Я зупинилася перед дверима й постукала. 

— Заходь, — почулося зсередини. 

Його голос був низьким, але спокійним, як у людини, яка бачила більше смертей, ніж більшість переживає страхів. Я переступила поріг. Він сидів за масивним дубовим столом, заваленим звітами й стародавніми сувоями. На підвіконні тліли дві свічки, але полум’я поводилося дивно, ніби реагувало на його настрій. 

— Сідай, мисливице, — сказав він, не піднімаючи погляду. — Я вже знаю про ваш… інцидент. 

Я напружилася. 

— Тоді скажіть прямо: що збираєтеся робити далі? Хтось прибуде на допомогу? 

Він нарешті підняв очі. 

— Двоє, — промовив він сухо. — Бо лише вони здатні працювати з тим, що ви зустріли. Перший — маг. Його звати Арен Вейр. 

Ім’я вдарило по мені, як лезо. Арен Вейр. Той самий. 

— А його помічник? — запитала я, хоча в голові вже лунала тривога. 

— Хлопець на ім’я Ліан Ревель. Молодий, але дуже талановитий. Він буде тим, хто збиратиме дані й стабілізуватиме ваші спостереження. Маг же… займатиметься іншим. 

Я відчула, як кров відливає від обличчя. Арен Вейр — легенда, якої краще б не було. Я чула про нього більше, ніж хотіла б. 

Кажуть, він — найсильніший маг некротичного профілю за останні півстоліття. Кажуть, він розмовляє з мертвими як з живими. Кажуть, він бачить брехню не очима, а Маною. Кажуть, що він холодніший за туман, який сьогодні стелився в місті. І ще кажуть… що той, хто працював з ним, завжди повертався іншою людиною. Або не повертався взагалі. 

Я проковтнула сухість у горлі. 

— Ви жартуєте, Магістр? — мій голос прозвучав черствіше, ніж я хотіла. 

— Ні, — він відкинувся на спинку крісла. — І я не маю наміру. Ваш випадок — прецедент. Я не можу відправити новачків чи звичайних дослідників на щось, що навіть ви ледь пережили. Вам потрібні найкращі. 

— А він… не знищить усе місто випадково? — сказала я, майже не жартуючи. 

Магістр коротко всміхнувся. Похмуро. Наче ця думка була не такою вже й абсурдною. 

— Арен Вейр робить лише те, що необхідно. Хоч вам і буде несолодко.  Він… складна людина. 

Це була наймасштабніша недооцінка, яку я коли-небудь чула. Я встала. 

— З ним важко працювати, — сказала я прямо. — Я чула, що він… 

— Жорсткий? — підказав Руанд. — Непередбачуваний? Небезпечний? Так. І все це правда. 

Матінко туманів. Чудово. 

— Але він знає про Сторожів більше, ніж будь-хто в цьому Домі. Можливо — більше, ніж будь-хто в живих, — додав Магістр. — І якщо хтось здатен зрозуміти, що саме вас позначило… то це він. 

Я вдихнула глибоко. Роздратування, страх і неприйняття змішалися в одну важку грудку десь між ребрами. 

— Коли вони прибудуть? — запитала я. 

Магістр перевів погляд на годинник. 

— Завтра вранці. І повірте мені… — тут він уперше подивився на мене з майже співчуттям. — Вам краще підготуватися. Його присутність — завжди буря. 

Я вийшла з кабінету, а двері за мною тихо зачинилися. І це було ще одним випробуванням. Полювання на невідому нежить — одне. Зустріч зі Сторожем — інше. Але працювати з Ареном Вейром… Це здавалося третім рівнем пекла, до якого я не була готова. Та вибору не було. Я мусила пережити і це. І якщо він справді знає те, чого не знає ніхто… Я прийму це випробування так само, як і кожне інше. 

З мечем у руці. З холодом у грудях. І з очима, які не відводитиму першою.