19

Равен проводжав мене поглядом, у якому професійний інтерес аналітика змішувався з чисто людським острахом. Для нього я, мабуть, уже виглядала як ходячий труп або, щонайменше, як бомба уповільненої дії, що може вибухнути від найменшого сплеску Мани. 

— Еларіє, — гукнув він навздогін, коли моя рука вже лежала на важкій клямці дверей. — Якщо маркер активується, Гільдія дізнається. Для них будь-який зв'язок із первісною Маною — це зараження. 

— Я знаю, Равене, — не обертаючись, кинула я. 

Я вийшла в коридор Дослідницького крила. Кроки відбивалися від кам'яних стін глухим відлунням. Повертатися до своєї кімнати не було жодного сенсу — сон усе одно не прийде, а стіни Гільдійного Дому, які раніше здавалися фортецею, тепер тиснули, ніби стіни склепу. Марта була права: я зачинена всередині власних ілюзій. Але ілюзії закінчилися на кристалічній плиті, де клаптик прозорої тканини дихав живою Маною. 

Мій шлях лежав назовні. Туди, де на Північному Дозорі все ще залягав принесений Сторожем туман. 

Місто зустріло мене прохолодою, що пробирала до кісток навіть крізь цупку тканину плаща. Вулиці Середнього Кола були порожніми, лише зрідка повз пролітали патрульні екіпажі з яскравими рунними ліхтарями, які марно намагалися пробити сизу пелену. Що ближче я підходила до Північного Дозору, то сильніше змінювалася сама структура повітря. Воно ставало густішим, набуваючи того самого ледь помітного синього відтінку, який я бачила в Архіві. 

Стабілізатори, які я синтезувала минулого тижня, зараз здавалися дитячими іграшками проти істоти, яка перевершує базові шаблони. Якщо Сторож адаптується до моїх рухів і віддзеркалює мою бойову стійку, то стандартні фехтувальні зв'язки Гільдії стануть моїм смертним вироком. Мені потрібно було діяти непередбачувано. Мені потрібно було змусити його говорити. 

Стара вулиця Північного Дозору зустріла мене тишею. Бруківка була вогкою, а понівечені фасади будинків ховалися у стіні білого, майже нерухомого туману. Я зупинилася в самому центрі перехрестя — саме там, де зачепила його минулого разу. 

— Я знала, що ти тут, — тихо промовила я в порожнечу. Моє горло знову стисло від знайомого холоду. Пальці на рукояті меча злегка оніміли, точно так, як я зафіксувала в журналі аналізу. 

Туман навколо мене хитнувся. З темряви провулка виросла знайома сива постать. Тінь Сторожа була хиткою, але цього разу синій вогонь у центрі його спіральної руни горів набагато яскравіше. Воно зупинилося на тій самій невидимій межі, за кілька кроків від мене. Його погляд зафіксувався на моєму обличчі. Маркер у моїх жилах відгукнувся гострим, пекучим болем. 

Я не діставала зброю. Я просто дивилася на нього, відчуваючи, як серце гупає в грудях, немов шалене. 

— Ти віддзеркалюєш мене, бо шукаєш новий якір? — запитала я, згадуючи слова Оллі та Марти. — Чи ти прийшов попередити про щось? 

Істота повільно підняла руку. Рух був ламаним, нелюдським, але неймовірно швидким. Його прозорі пальці вказали не на мене, а на землю під моїми нігами, де крізь тріщини в бруківці пробивалася тонка цівка чорної, густої рідини — перші ознаки того, що межа між життям і смертю остаточно дала тріщину. 

У моїй голові знову пролунав той самий голос, але тепер він не був шепотом. Він звучав як гуркіт далекого грому: 

— Брама відчиняється. Гільдія сліпа. Шукай перше джерело, мисливице, або станеш першою тінню. 

В ту ж мить синій спалах засліпив мене. Повітря навколо загорілося з такою силою, що мене відкинуло назад на кілька кроків. Коли я відкрила очі, протираючи їх від кіптяви й світла, вулиця була порожньою. Тільки чорна рідина між камінням продовжувала повільно пузиритися, підтверджуючи, що це не було черговим баченням. 

Я стояла посеред Північного Дозору, важко дихаючи. Я намагаючись заспокоїти калатання серця. Коліна зрадливо тремтіли. Чорна рідина біля моїх чобіт тихо сичала, наче жива, роз'їдаючи краї бруківки. Голос досі відлунював у моїй голові, залишаючи по собі тупий, пульсуючий біль. Якщо те, що сказала істота — правда, то ми всі вже однією ногою в могилі. І що, в біса, таке “перше джерело”? 

Я засунула тремтячі руки в кишені плаща, розвернулася і швидким кроком рушила вглиб тихих вулиць Північного Дозору. Мені потрібні були відповіді. І єдина людина, яка могла їх мати, зараз спокійно вивчала старі карти в штаб-квартирі. 

Руанд. 

Він мав знати. Або, принаймні, змусити Гільдію розплющити свої очі, поки ця чорна гидота не затопила все місто.