18

Я стояла в центрі кімнати для аналізу, де підлога була вкрита рунічними колами, що допомагали відновлювати пам’ять про бій. Світло ламп було м’яким, але я бачила свою власну тінь: нервову, напружену, готову до будь-якого звуку. Плащ з останньої битви і досі висів на гачку. На ньому лишилися ледь помітні подряпини — сліди її кігтів. Пальці мимоволі затрималися на тканині. 

Я розклала на стіл свої записи, карту місцевості і невеликий контейнер, у якому зберігався відірваний фрагмент тканини, що зачепився за істоту, коли вона рухалася повз мене. Темний. Легкий. На світлі майже прозорий. 

Це був мій перший доказ. 

Я поклала клаптик тканини на кристалічну плиту. Вона одразу засвітилася, реагуючи на залишки Мани. Світло тремтіло, ніби боялося. 

Я завмерла. 

Для звичайної нежиті манові хвилі мали бути рівними — прямими, мертвими, як лінії на кристалах-пульсометрах давно померлої людини. Але тут… хвиля рухалася. Дихала. Жива манова структура. Таке неможливо. Таке не мало існувати. 

Я зафіксувала результат у журналі: “Істота — не просто нежить. У структурі Мани присутні ознаки самовідновлення й адаптації. Ймовірно — інтелект, що перевершує базові шаблони.” 

Рука здригнулася. Я заплющила очі на секунду, змушуючи себе відтворити кожен її рух. Мої удари… моя стійка… мої сліди… Вона повторювала за мною. Майже віддзеркалювала. Я відкрила очі й написала: “Мені стало холодно. Холодно так, що пальці злегка оніміли.” 

Я повернулася до карти. Місце бою: стара вулиця на Північному Дозорі. Туман там був густіший, ніж зазвичай. Мій мозок намагався підказати щось, що я не вловила тоді. Туман ущільнився до того, як істота з’явилася. Він не ховав її. Він прийшов разом із нею. 

Я тихо промовила: 

— Ти не просто користуєшся туманом. Ти його приносиш. 

І це змінювало все. 

Я відкрила один зі старих звітів Гільдії. Сотні сторінок про види нежиті, що зникли або були знищені. Але одна фраза в старому документі про перші Дощі, написана нетвердою рукою, заполонила усі думки: “Коли світ спить, пробуджуються Сторожі. Ховаються в тумані.” 

Я підняла голову і відчула, як у горлі пересохло. Двері тихо відчинилися, і зайшов Равен — один із найкращих аналітиків Гільдії. Він глянув на мене довгим, уважним поглядом. 

— Ти бліда. Знову бачила її? 

— Я не бачу… — я зупинилася. — Я відчуваю. 

Равен підійшов ближче, переглянув мої записи, звів брови. 

— Це погано. Бачення — ознака того, що вона залишила в тобі маркер. 

Я стиснула кулак. 

— Вона не торкалася мене. 

— І не мусить, — відповів він жорстко. — Деякі істоти позначають мисливця лише поглядом. 

Я відчула, як волосся на потилиці піднялося. Відкрила нову сторінку і записала: “Істота — не ворог, не звичайна нежить. Це — Сторож. Якщо вона позначила мене… вона повернеться.” 

І я знала це так само точно, як знала власне ім’я. Не сьогодні. Не завтра. А в той момент, коли буду найменше готова. Але я не відступлю. 

Я знову зав’язала плащ, підняла свою сумку й меч. Залишився один незакритий пункт у моїх планах: знайти, що саме їй потрібно. І якщо для цього доведеться вийти в туман ще раз — я буду готова. Бо тепер я знала: ця істота не просто загроза. Вона — ключ. Ключ до чогось великого, темного і ще невідомого світові.