15

Шлях до старого собору здавався нескінченним. Туман тут, далеко від кіптяви Нижнього Міста, знову став чистим, холодним і важким. Готичні шпилі собору прорізали нічне небо. Колись це було серце віри, тепер — руїна, де навіть мародери боялися ночувати. 

Я прослизнула всередину крізь пролом у стіні. Простір головного нефу зустрів мене цвинтарною тишею. Під ногами хрустіли уламки вітражів та кістки тих, хто не встиг сховатися під час перших Мертвих Дощів. 

Чорне Сховище ховалося під вівтарем. Мені довелося витратити добру чверть години, щоб розібрати завал із гнилих дощок та знайти прихований важіль. Сходи вели глибоко вниз, у підземелля, де повітря було настільки застояним, що смолоскип, який я загартувала слабким імпульсом Мани, ледь жеврів, відкидаючи довгі, спотворені тіні. 

На превеликий жаль, реальність виявилася нищівною. 

Коли я врешті переступила поріг Чорного Сховища, серце стислося від розчарування. Тут не було відповідей. Не було стародавніх манускриптів чи артефактів, які б пояснили, як зупинити Сторожа або закрити розломи. Час і волога зробили те, чого не встигла зробити Гільдія. Усі полиці, де колись, очевидно, зберігалися заборонені хроніки, перетворилися на труху. Книги розсипалися на сірий пил від найменшого подиху повітря. Захисні руни на стінах давно вицвіли й втратили чинність, а залізні скрині, що стояли в кутках, були або випотрошені десятиліття тому, або містили лише зіпсовану, покриту чорною пліснявою магічну сіль. 

Я гарячково перебирала залишки пергаменту, сподіваючись знайти бодай уцілілий клаптик, але пальці знаходили лише мокрий, гнилий папір. Жодного слова. Жодної підказки. Тільки пустка й глумлива луна моїх власних кроків. 

— Прокляття… — мій шепіт безсило розчинився в темряві підземелля. 

Оллі помилявся. Або ж Гільдія дісталася сюди набагато раніше, вичистивши все під нуль. Я стояла посеред руїн минулого, стискаючи рукоять меча, і відчувала, як усередині закипає злість, змішана з безвихіддю. Мозаїка, яку я так ретельно намагалася скласти, знову розсипалася. Замість відповідей я отримала лише холодні стіни й усвідомлення власної вразливості. 

Часу на розпач не було. У мене не залишалося вибору. Єдине місце, де ще могли зберігатися реальні зачіпки, і єдине місце, куди мені найменше хотілося повертатися. 

Мені доведеться повернутися в Гільдію. 

Назад я йшла швидше, не ховаючись, а майже біжучи. Розум працював на межі. Якщо Чорне Сховище порожнє, значить, Марта — моя єдина жива зачіпка. Мені потрібно було повернутися до Архіву, зіграти роль слухняної мисливиці і витягнути з неї все, що вона знає.  

Коли я підходила до Гільдійного Дому, сонце світило яскраво, але його світло не могло пробити щільний шар сизого туману. Важкі дубові двері штаб-квартири відчинилися переді мною з тим самим знайомим, гнітючим скрипом. Колеги-мисливці вже снували коридорами, перевіряючи зброю та обговорюючи нічні патрулі. 

Я впевнено пройшла повз них, повернувши собі звичну маску холоднокровності. Ніхто не мав помітити, що у душі ховається розчарування, а в жилах усе ще пульсує залишковий страх від зустрічі з істотою, яка тепер офіційно відкрила на мене полювання. Я повернулася. Але тепер я була тут не як захисниця, а як шпигунка у власній домівці.