14

Нижнє Місто зустріло мене знайомим теплом гниття та гарячої кіптяви — разюча зміна після стерильного й холодного Архіву. Тут, під наглядом напівзруйнованих акведуків, туман змішувався з жовтим димом, набуваючи присмаку заліза й дешевого спирту. Я просувалася вперед, тримаючись ближче до стін, де тіні були найнадійнішими друзями.  

Моя мета ховалася в самому серці цього підземного лабіринту — у закладі під назвою “Сліпий Пугач”. Офіційно це був звичайний підвальний шинок для портових вантажників і збирачів металобрухту з Зовнішнього Кола. Неофіційно — місце, де старий Оллі торгував тим, за що Гільдія без вагань відправляла на плаху: забороненими манускриптами, фрагментами розколотих рунних каменів та інформацією. 

Двері шинка, оббиті іржавими залізними смугами, пронизливо рипнули, коли я переступила поріг. Всередині було галасливо й душно. Пахло смаженим салом, дешевим тютюном та Маною низької якості, яка залишала на язиці гіркий присмак. Розмови на мить стихли — поява жінки в добротному плащі, під яким явно вгадувалися контури зброї, завжди привертала увагу. Але я не зважала на липкі погляди. Мій шлях лежав до дальнього кутка, прихованого за важкою завісою з мішковини. 

Оллі сидів там, де й завжди — за низьким дубовим столом, підраховуючи якісь потьмянілі мідні жетони. Старий маг, колись вигнаний з Колегії за “несанкціоновані дослідження межі”, виглядав звичайно: згорблений, з одним затягнутим більмом оком, але з пальцями, що рухалися зі спритністю фокусника. 

— Еларія… — прохрипів він, навіть не підводячи голови. Його єдине здорове око зблиснуло в світлі сальної свічки. — Мисливці Гільдії рідко спускаються сюди добровільно. Зазвичай ви приходите з обшуком. Що привело тебе в моє болото? Тільки не кажи, що знову потрібна срібна крихта для сироваток. Твій погляд… він інший. 

Я сіла навпроти, не знімаючи рукавичок і поклала руки на стіл. Полог тиші, який Оллі тримав навколо свого кутка, ледь помітно завібрував від моєї присутності. 

— Мені потрібні відповіді, Оллі. І цього разу справа не в контрабанді, — я понизила голос до ледь чутного шепоту. — Я шукаю інформацію про те, що було до Мертвих Дощів. 

Старий зупинив свої підрахунки. Жетон глухо стукнув об дерево. 

— До Мертвих Дощів? Дівчинко, більшість паперів тієї епохи згнили або спалені Гільдією для суспільного блага. Що саме ти шукаєш? 

— Сторожі, — чітко вимовила я, впираючись поглядом у його обличчя. 

Ефект був миттєвим. Оллі зблід. Він смикнувся, ледь не перекинувши свічку, і його єдине око гарячково забігало по завісі, перевіряючи, чи надійний захист від чужих вух. 

— Де… де ти почула це слово? — його голос втратив колишню впевненість і перетворився на сиплий свист. — Забудь його. Ви.... викинь його з голови, Еларіє. Це не просто стара казка. Це те, що спить під підвалинами нашого світу. 

— Воно не спить, — холодно відрізала я, згадуючи синій спалах Мани між стелажами й голос у власній голові. — Воно прокинулося. І воно йде за тими, хто чує Ману. Розкажи мені все, що знаєш, або клянуся, наступного разу я прийду сюди не одна, а з загоном чистильників. 

Оллі затремтів. Він знав, що я не жартую, хоча й не здогадувався, що Гільдія — це останнє місце, куди я тепер звернуся. Він повільно запустив руку в пазуху свого засмальцьованого каптана і витягнув маленький, загорнутий у шкіру предмет. Це був уламок стародавнього кристала, всередині якого, ніби застигла муха в бурштині, виднілася знайома спіральна руна з живою крапкою в центрі. 

— Вони були створені, щоб тримати завісу, — зашепотів старий, нахиляючись так близько, що я відчула запах сушених трав від його одягу. — Коли світ тріснув і пішли Мертві Дощі, перші маги зрозуміли, що смерть більше не тримається. Сторожі — це не нежить. Це… щось а кшталт стабілізаторів. Жива зброя, викувана з первісної енергії та волі померлих майстрів. Вони не мають душі, лише директиву: охороняти межу. 

— Якщо вони охороняють межу, чому один із них прийшов до мене? — запитала я, відчуваючи, як серце знову прискорює хід. 

Оллі подивився на мене з сумішшю жаху та глибокого, майже релігійного жалю. 

— Тому що межа руйнується, Еларіє. Якщо Сторож залишив свій пост біля древніх розломів і прийшов у місто… це означає лише одне. Межа між життям і смертю більше не тримається. І вони шукають тих, чия Мана достатньо чиста, щоб стати новим якорем. Або жертвою, яка це все припинить. 

Він схопив мене за руку — його пальці були сухими й гарячими. 

— Ти сказала, він прийшов до тебе? Що він зробив? 

— Він сказав: “Ще не час”, — відповіла я, згадуючи ту мить, коли синя енергія ледь не спалила повітря. 

Оллі відсахнувся, випускаючи мою руку. Його обличчя перекосилося від усвідомлення чогось жахливого. 

— Ще не час… — повторив він луною. — Це означає, що він чекає. Чекає на якусь подію. Марта… стара відьма Марта знала це. 

Повітря в шинку раптом здалося мені надто густим. Слова Оллі складалися в мозаїку. Я підвелася, лишивши на столі кілька золотих монет — плату за правду, яка була надто важкою. 

— Де шукати решту відповідей? — запитала я наостанок. 

— Там, де все почалося, — тихо сказав Оллі, ховаючи кристал назад. — У Чорному Сховищі під старим собором у Зовнішньому Колі. Але бережися, дівчинко. Якщо Сторож вибрав тебе, ти більше не мисливець. Ти — дичина. 

Я розвернулася і вийшла в туман Нижнього Міста. У моїй голові крутилися слова: “Сторож бачить того, хто здатен чути Ману. І йде за ним”. Тепер я знала більше, але цей підпалений синім світлом шлях вів мене все далі від Гільдії.