10

Помилки в Зовнішньому Колі коштують надто дорого, але тиша заспокоювала мої розбурхані нерви, притупляючи пильність. Я пройшла повз покинуті лавки, розбиті двері, тіні, що хиталися від мого кроку. Все було звичним. До того моменту, коли я помітила на землі сліди. Не людські. Не кістякові. І не туманні. 

Сліди були тонкими, майже непомітними. Наче хтось рухався нечутно, але швидко. Дуже швидко. 

Я присіла, торкнулася пальцями і Мана під шкірою здригнулася. Щось нове. Щось, що не вписувалося в жодні записи з архівів. Я мала повернутися. Мала викликати підмогу. Але я мисливиця. І я ніколи не відступаю першою. 

Я йшла далі, нахиливши голову, слухаючи світ. І раптом… Скрегіт. Швидкий, різкий, пронизуючий до кісток.  

Я розвернулася, але позаду було порожньо. Другий звук почувся зліва. Третій над головою. Воно пересувалося так швидко, що я ледве встигала вловити напрям. І тоді я побачила тінь. Невелику. Гнучку. Занадто людську і водночас зовсім не людську. 

Воно вилізло зі стіни. Повітря здригнулося від його руху і в темряві промайнув холодний блиск його очей. Я застигла, слухаючи, як серце б’ється в такт крокам, яких не можна було передбачити. 

Переді мною з’явилося тонке тіло, схоже на висушену людину, але рухи були м’які, майже хижі. Очі чорні, як дві діри у світі. Руки — довгі, висохлі, з пальцями, які були надто гострими, щоб бути людськими. Але найгірше, що воно дивилося на мене так, ніби думало. 

Нежить не думає. Вона діє, рветься, атакує. А це створіння оцінювало мене. 

— Ну привіт… — прошепотіла я, стискаючи ніж. 

Воно відповіло рухом. Таким швидким, що я ледве встигла відреагувати. Я відчула, як щось прорізало повітря біля мого горла. Ще трохи і я б лишилась без голови. Я відскочила назад, ударила ногою по землі й активувала рунічний світильник. 

Білий спалах. Створіння зникло. Але я знала: воно не пішло. Воно просто ховається. 

Все сталося за секунду. Шурхіт ззаду і тінь зблизька. Я розвернулася, вдарила мечемі вперше в житті відчула, як срібло входить у плоть, яка не має бути живою, але живе. 

Створіння не закричало. Воно лише зиркнуло на мене своїми чорними дірами-очима. І посміхнулося. Мана навколо нього зібралася в короткий низький звук, мов сміх. Потім воно відштовхнуло мене з такою силою, що я вдарилася об стіну. Поки я підводилася, воно зникло вдруге. А в повітрі прозвучало сухе, знущальне: 

— Шукай мене. 

Я безсило сповзла по стіні на сиру бруківку, затискаючи пальцями гарячі порізи на шиї. Срібний кинджал вислизнув з ослаблих рук. Навколо знову панувала тиша, але тепер вона була отруйною. 

Мене знайшли патрульні під ранок. Кожен рух давав про себе знати болем. Я ледве змогла подати звіт Магістрам, тримаючи руки, що ще тремтіли від шоку. 

“Нова форма нежиті. Більше схожа на мисливця, ніж на звіра. Швидка. Інтелектуальна. Вміє зливатися зі структурою матеріалу, залишаючись непомітною, поки не атакує. Дуже небезпечна”. 

Але я додала ще щось, чого не сказала нікому вголос: “Воно мене пізнавало. Воно мене вивчало. І воно хоче, щоб я повернулася.” 

І найгірше: я теж хочу. Не через страх. Не через обов’язок. А тому що я вперше відчуваю: ця істота з’явилася не випадково. Це створіння Мертвих Дощів і воно пов’язане з чимось глибшим. 

Зі мною. З моєю Маною. З тим, що я чую у світі. І якщо я не знайду його — воно знайде мене.