9

Три дні в архівах тяглися наче густа, отруйна смола Мертвих Дощів, висмоктуючи останні краплі терпіння. Кожна година, проведена серед монотонного шурхоту пожовклих звітів, що забивали ніздрі пилом, здавалася мені витонченим катуванням. Але термін покарання нарешті минув і коли пальці знову відчули звичну прохолоду руків'я меча, а плечі обійняв важкий чорний плащ, я відчула, як життя повертається в жили. Попереду знову було холодне дихання Арелеста і рідна, зрозуміла небезпека: патрулювати вулиці, вистежувати найменші коливання Мани, перевіряти міцність рунних кіл та безжально полювати на все, що наважиться виповзти з розломів Зовнішнього Кола. 

Сьогоднішня місія мала бути простою: перевірити вулицю Сколенну в Зовнішньому Колі. Можлива активність Сердечників. Їх я вже бачила десятки разів. Я знаю їхній ритм, їхній крок, знаю, коли вони видихають мертве повітря.  

Я ненавиджу їх більше за будь-яку іншу нежить, бо вони колись були людьми. 

У моєї матері був учень-алхімік на ім’я Ервін. Я пам’ятаю його високим, худим і постійно втомленим. Він пахнув сушеними травами, попелом і м’ятою. Часто приносив мені цукрові горішки, коли мати не бачила. Тоді я ще не знала, що зараження Маною починається майже непомітно. 

Спершу Ервін перестав спати. Потім — їсти. Його шкіра ставала блідою, а під очима з’явилися темні кола. Мати мовчала, але я бачила, як вона ховає тремтячі руки після кожного огляду. Одного вечора я прокинулася від дивного звуку. Я вийшла в коридор босоніж. Світло алхімічної лампи ледь тремтіло. Ервін стояв посеред майстерні спиною до мене. А потім я побачила синє світло. 

Воно просвічувало крізь його груди, наче всередині нього хтось запалив мертву зірку. Я пам’ятаю, як похололи руки. 

— Ервіне?.. — тихо покликала я. 

Він завмер. Повільно повернув голову. Його очі були порожні. І тоді він почув моє серце. Я досі пам’ятаю той звук. Він кинувся до мене так швидко, що я навіть не встигла закричати. 

Він перекинув стіл. Скляні колби впали на підлогу. Я відчула гаряче дихання біля свого обличчя й побачила, як синє світло пульсує у його грудях. Сердечники не говорять. Вони відчувають тепло, страх, життя. І тягнуться до них, як голодні звірі. 

Мати вдарила його рунічним ланцюгом раніше, ніж він дістався до мене. Спалах світла розірвав темряву. Ервін закричав. Я ніколи не чула, щоб людина видавала такий звук. Після тієї ночі я більше не бачила його. І більше ніколи не могла спокійно слухати як б’ються чужі серця у тиші. 

Вулиця Сколенна зустріла мене покрученими тінями та гнилим смородом сирості. Після Мертвих Дощів тутешні будинки стояли напівзруйнованими, із заколоченими вікнами та облупленою фарбою, яка під місячним сяйвом здавалася мертвотно-сірою. Я йшла повільно, намагаючись не шуміти підборами високих патрульних чобіт по розбитій бруківці.  

Я зупинилася біля першого захисного стовпа. Рунічне коло на ньому ледь помітно мерехтіло тьмяно-жовтим світлом, але краї символів уже взялися іржею від перенасиченого вологою повітря. Провівши пальцями в рукавичці по шорсткому каменю, я заплющила очі й прислухалася до потоків Мани. Вона текла ліниво, але десь глибоко в підворіттях відчувався той самий солодкуватий, нудотний запах. Фон ставав нестабільним. 

Я пройшла ще кілька кварталів углиб Зовнішнього Кола, де ліхтарі вже давно згасли, а темрява ставала майже відчутною на дотик. Вітер ганяв вулицею сміття та клапті старого паперу, створюючи оманливі шурхоти. Щоразу, коли тінь від розлогого сухого дерева сіпалася вбік, моя рука автоматично лягала на руків'я меча. Проте довкола панував спокій. Аномально глибокий спокій, який зазвичай передує справжній бурі. 

Я думала, що ніч мине швидко. Наскільки ж я помилялася.