8

Запах старих хронік не мав нічого спільного з романтикою забутих таємниць. Архіви Гільдії Мисливців пахли сухою гниллю, їдким мишачим отрутохімікатом і тисячолітнім пилом, який при кожному вдиху осідав на зубах, наче дрібний пісок. 

Сонце ледве пробивалося крізь брудні, заґратовані вікна підвального поверху, вихоплюючи в повітрі мільйони літаючих порошинок. Тут, під колишнім театром, панувала абсолютна, майже могильна тиша. Брязкіт сталі з тренувальних залів сюди не долітав, а крики поранених з лазарету глухнули в метричних товщах каменю. 

— Не спи на ходу, Еларіє, — глухий, скрипучий голос Марти змусив мене здригнутися. 

Архіваріус Гільдії з’явилася з-за високого стелажа, тримаючи в руках важкий стос пожовклих відомостей. Марта була старою, як і самі ці стіни. На її обличчі глибокими борознами застигли зморшки, а сліпі, затягнуті більмом очі, здавалося, дивилися кудись крізь людину. Проте вона орієнтувалася в цьому лабіринті паперів краще за будь-кого зрячого. Подейкували, що її Мана була настільки тонко налаштована на чорнило й пергамент, що вона могла “читати” пальцями. 

— Я не сплю, — тихо відповіла я, забираючи в неї стос паперів. — Просто… не звикла до такої тиші. 

— Тиша — це найкраще, що може запропонувати тобі Вейлмар, — сухо відрізала стара, сідаючи за свій обшарпаний стіл. — Цінуй її, поки Руанд не повернув тебе на стіни. Твоє завдання на сьогодні — перебрати податкові та господарські звіти Зовнішнього Кола за останні двадцять років. Звірити списки постачання рунного порошку. Ті, що зіпсовані вологою від Мертвих Дощів — відкласти в лівий ящик. Цілі — занести в реєстр. 

— І це все? — я не стримала розчарованого зітхання. 

Десь у глибині душі я сподівалася, що покарання в архівах — це лише привід, і Марта, яка заступилася за мене перед командиром, покликала мене заради якоїсь таємної місії чи заборонених фоліантів. Що вона розпитає про розлом. Що покаже стародавні сувої про істот, які вміють говорити. 

Стара повільно повернула до мене своє сліпе обличчя. 

— А чого ти чекала, дівчинко? Хронік Перших Магістрів? Щоденників засновників Гільдії з рецептами спалення світу? — в її голосі почулася кпина. — Ти тут покарана, Еларіє. Звичайнісінька нудна канцелярія. Працюй. 

Я прикусила язика й сіла за сусідній стіл, де на мене вже чекала ціла гора сувоїв, покритих товстим шаром сірого нальоту. Наступні шість годин перетворилися на справжні тортури рутиною. Жодної магії. Жодних таємниць. Лише нескінченні цифри, сухі факти й бюрократія, яка здавалася абсурдною в місті, що щоночі бореться за виживання. 

“...червень 412 року після Пришестя. Закуплено тридцять мішків солі для обробки південних бастіонів. Списано два мішки через прорив ґрунтових вод”. 

“...серпень 415 року. Видано нові чоботи патрульним четвертого загону. Слідчий звіт щодо втрати одного форменого плаща під час сутички з Тінегубом. Відмовлено у безкоштовній заміні за недбалість”. 

“...зіставити залишки магічного срібла на складах третього сектора...” 

Пальці швидко покрилися чорним пилом і чорнильними плямами. Голова починала розколюватися від дрібного, нерозбірливого почерку мертвого писаря, який заповнював ці бланки десятки років тому. Я механічно розгортала сувій за сувоєм, перевіряла дати, ставила позначки у свіжому журналі й згортала назад. 

Нічого нетипового. Нічого цікавого. Звичайні фінансові діри, звіти про згнилий провіант, скарги на нестачу факелів та нескінченні списки імен, навпроти більшості з яких стояла коротка, вицвіла помітка червоним чорнилом: “Загинув” або “Зник безвісти”. 

Це була історія Гільдії, але висушена, позбавлена живих емоцій, перетворена на суху статистику витрат та втрат. Марта сиділа мовчки, зрідка шелестячи своїми паперами або тихо кашляючи. Вона не намагалася заговорити, не випитувала про мою помилку біля розлому і взагалі поводилася так, ніби мене не існувало в цій кімнаті. Моя Мана, яка зазвичай гостро реагувала на будь-яку магічну присутність, тут просто спала, заколисана монотонністю роботи та важким, спертим повітрям. 

Коли за вікнами підвалу остаточно стемніло, а єдина свічка на моєму столі догоріла до половини, я згорнула останній сувій про постачання вівса для коней слідопитів за 418 рік. Мій розум був абсолютно порожнім, тіло заніміло від незручної пози, а розчарування приємно притупилося, поступившись місцем важкій фізичній втомі. Ніяких відповідей тут не було. Лише папір, пил і минуле, яке давно перетворилося на попіл — такий самий сірий, як і той, що залишився від істоти-сердечника біля розлому.