7

Коридори штаб-квартири здавалися нескінченними. Я йшла на автоматі, майже не помічаючи облич інших мисливців. Лише коли за мною зачинилися важкі двері моєї кімнати, я дозволила собі видихнути. Хоч я й мала власний невеликий будинок у місті, де можна було сховатися, та сьогодні я просто не змогла б туди дійти. Залишилася тут. Повертатися у порожні стіни після погроз Руанда й того, що сталося біля розлому… ні, я б не заснула. 

Я безсило опустилася на вузьке ліжко й відкинула голову назад, притиснувшись потилицею до холодної кам'яної стіни. 

“Ти вигризала своє право носити це тавро…” — слова командира досі ехом відбивалися в голові. 

Він мав рацію. Я вигризала. Кожен шрам на моєму тілі був нагадуванням про те, якою ціною мені дістався цей чорний плащ рейнджера. Я подивилася на свої долоні, покриті жорсткими мозолями від руків'я меча. Хіба про це я мріяла в дитинстві? Моя мати була травницею, батько — майстром рун. Я ж могла піти їхнім шляхом. Варити заспокійливі еліксири в затишній лавці замість того, щоб щоночі проливати чорну кров. Вплітати символи сили в камінь і метал, а не стягувати ними власні понівечені рани. Жити тихіше, довше, без цього вічного запаху згарища, який, здається, вже в'ївся мені під шкіру. 

Але я обрала інше. 

Коли мені було одинадцять, Порчений прорвав захист нашого кварталу, легко обійшовши старі руни. Пам'ятаю гучний тріск дверей і крики, від яких хололо в грудях. Я встигла сховатися під столом, затиснувши рота долонями, задихаючись від жаху. А мати — не встигла. Тварюка виявилася швидшою. Дивлячись крізь щілину в скатертині на калюжу крові, що повільно розтікалася підлогою, я присягнула собі: або я вбиватиму їх, або вони мене. Гільдія стала моєю другою домівкою. А інколи — єдиною. Хоча приймали тут далеко не всіх. 

Я згадала свій перший день тут. Нас, зелених і наляканих новачків, презирливо називали “кадаврами” — ходячими трупами, які ще навіть не бачили справжнього поля. Більшість із мого призову так і не дожили до звання рейнджера. Зламалися або стали кормом для нежиті ще на Триптиху Випробувань. 

Спершу була Ніч Тіней. Нас просто викинули в найтемніші нетрі Зовнішнього Кола, де в пітьмі чатує те, що навіть не завжди має тіло. Я вижила лише дивом, навпомацки повертаючись до Гільдії. Потім — Випробування Крові, коли мою Ману годинами перевіряли на нестабільність. Один натяк на зараження від дощів і тебе просто тихо ліквідовують без жодного другого шансу. І, нарешті, фінал: двобій із ветераном. Руанд тоді особисто спостерігав із ложі Магістрів, як старий мисливець ганяв мене ареною, перевіряючи не так мою техніку, як те, чи не затремтять мої руки, коли смерть підійде впритул. 

Мої руки не затремтіли. Тоді — ні. 

Я отримала свій плащ і місце на третій лінії патрулювання. Не вершина ієрархії, не елітні загони Старших чи швидких Слідопитів, які першими винюхують небезпеку. Але мою здатність чути Ману помічали всі. Дехто із заздрістю, дехто — з явним страхом. І сьогодні ця ж здатність ледве не перетворила мене назад на кадавра. 

Я розв'язала шнурівку плаща, кинула його на стілець і лягла, не роздягаючись. За вікном знову починав шурхотіти дрібний, ледь чутний дощ. Та навіть зараз, крізь утому і шурхіт крапель, мені раптом здалося, що я чую її голос — теплий, спокійний, живий. Мати кличе мене на ім'я, ніби намагаючись захистити від того, ким я стала. Можливо, це просто Мана грає зі мною, потроху зводячи з розуму. А може, нагадує, заради чого я все ще тримаю меч. 

Заплющивши очі, я занурилася у важкий, тривожний сон. Завтра на мене чекали архіви. І Марта, яка точно помітить, що з моєю Маною щось не так.