6

Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати калатання серця, і штовхнула важкі двері. 

Кабінет командира зустрів мене запахом сухої лаванди, старого пергаменту та міцного тютюну. Тут не було розкоші, лише завалений картами дубовий стіл, кілька високих шаф, забитих звітами, та заґратоване вікно, за яким густішала ніч. 

За столом сидів він. Магістр Руанд. 

Його сиве волосся було акуратно зібране в низький пучок, відкриваючи різкі, ніби висічені з каменю риси обличчя. Але найгіршими були його очі — глибокі, темні, неспокійні. Вони дивилися не на мене, а вглиб якогось чергового документа, але я знала: він помічає кожну дрібницю. 

— Зачини двері, Еларіє, — пролунав його глухий, низький голос. 

Я підкорилася. Клацання замка прозвучало в тиші кабінету як постріл. Навіть старший мисливець залишився за дверима, що означало одне: розмова буде без свідків, а отже — максимально безжальною. 

— Рапорт старшого вже у мене, — Руанд нарешті підвів погляд. Ті самі неспокійні очі впилися в моє обличчя, змушуючи мимоволі випрямитися. — Стабілізатори ледве встигли закрити розлом, поки звідти не полізло щось гірше за Блудників. І знаєш, що мене цікавить найбільше, мисливице? 

Він повільно підвівся, спираючись долонями об стіл. Його постать, попри поважний вік, досі випромінювала силу солдата, який пройшов не одну війну. 

— Старший стверджує, що ти завагалася. Що ти просто стояла й дивилася на нежить, замість того, щоб випалити її до бісової матері. Це правда? 

— Мої руни згасли, командире. Мана в розломі була нестабільною, я не могла зловити ритм...  

— Мені плювати на ритм, Деярн! — Руанд обірвав мене ударом долоні по столу. — Якщо гаснуть руни, мисливець б'є сталлю. 

— Я оцінювала ситуацію, — мій голос прозвучав твердіше, ніж я почувалася насправді. — Там було... дещо нетипове. Тварюка поводилася не так, як звичайна нежить. 

— Нетипове? — Руанд обійшов стіл і зупинився за два кроки від мене. Від нього війнуло холодом і металом. — У Гільдії немає такого поняття, Еларіє. Є те, що дихає, і те, що має бути знищене, аби дихали інші. Твоє завдання — виконувати наказ, а не шукати у виродках розлому залишки душі. Твоя секундна слабкість ледве не коштувала життя всьому патрулю. 

Він підійшов до вікна, заклавши руки за спину. Його сивина ледь сріблилася у світлі єдиної магічної лампи. 

— Ти сирота з Зовнішнього Кола. Ти вигризала своє право носити це тавро й ходити на патрулі поруч із найкращими. Я заплющував очі на твій норов, бо твій клинок ніколи не знав жалю. Але якщо ти почнеш давати слабину... — він різко повернувся, і в його темних очах спалахнув небезпечний вогник. — Я особисто зніму з тебе плащ мисливця. Ти мене почула? 

— Почула, — тихіше, ніж хотілося б, відповіла я, стиснувши кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. Командир не знав і не повинен був знати, що саме я побачила в тому розломі. Бо якби я сказала, що нежить розмовляла зі мною... мене б спалили на задньому дворі театру ще до світанку. 

Руанд важко зітхнув і на мить у його неспокійних очах промайнуло щось схоже на втому, яку він так ретельно приховував від решти Гільдії. 

— Марта просила за тебе, — раптом промовив він, повертаючись до столу. — Наш архіваріус вважає, що твій розум занадто цінний, щоб віддавати його на поталу трибуналу. Тільки тому ти зараз не в підвалі під вартою. 

Він сів у крісло й підсунув до себе новий сувій. 

— Ти відсторонена від нічних патрулів біля стін на три дні. Замість цього — йди в архіви. Марті потрібна допомога з упорядкуванням старих хронік. Подумай над своєю поведінкою, Еларіє. Вільна. 

Я коротко кивнула, не зводячи з нього очей, і розвернулася до виходу. Коли я відчиняла двері, він не дивився в мій бік, але я відчувала його важкий, застережливий погляд на своїй спині. 

Попереду були три дні серед пилу, забутих таємниць та Марти, яка, очевидно, знала значно більше, ніж говорила.