5

— У штаб-квартиру. Живо, — кинув він, і цей тон не передбачав заперечень. 

Як би мені не хотілося вірити, що я борюся з нежиттю сама по собі, правда інша: не так просто вижити в Арелесті без тих, хто стоїть поруч. Я — частина Гільдії Мисливців Вейлмара. І хоч я не люблю пафосу, мушу визнати: без нас це місто давно перестало б існувати. 

Ми поверталися мовчки. Чорний триповерховий будинок із білими рунічними символами на фасаді зустрів нас звичною похмурою тишею. Колись, до Мертвих Дощів, тут був театр, але зараз у цих стінах лунало значно більше криків, ніж сміху. Тож його віддали нам. Коли ми переступили поріг, знайомі запахи й звуки Гільдії закрутили голову, змішуючись із моїм власним адреналіном. 

З лівого крила, де облаштували тренувальні зали, доносився брязкіт сталі — там знову муштрували новачків, намагаючись вбити в їхні голови головне правило: як не здохнути в першу ж ніч. Повз нас пройшов алхімік із заляпаним реагентами фартухом, несучи тацю з еліксирами. Новачки бігли тренувальним залом, падаючи й піднімаючись знову. Один із них не втримав меча і той дзенькнув об камінь. 

— Ще раз! — крикнув інструктор. — Поки руки не перестануть тремтіти! 

Я пройшла повз, не зупиняючись. Колись я теж падала там. Тепер я просто йшла туди, де падати вже було розкішшю. 

У крилі відпочинку, повз яке ми проходили до кабінетів командування, прямо на лавах спали мисливці. Бо ніч тут ніколи не буває повністю безпечною і довіряти їй наважуються не всі. 

Офіційно наша мета проста: "Захист Вейлмара від некротичних проявів і порушень магічних меж". А по-людськи: ми вбиваємо все, що може вбити нас. Ми патрулюємо, досліджуємо, вислідковуємо, знищуємо й інколи…рятуємо тих, хто ще може бути врятованим. Не вся нежить є втраченою. Але ті, кого ще можна повернути — рідкість, як ранковий спокій у Зовнішньому Колі. 

Коли я стала мисливицею, наші цілі ніби вписали мені прямо в кістки, принаймні, відчувалося саме так. Перше, чого нас навчили, — охороняти кордони. Щоночі мисливці стають на сторожові рунні кола, вдивляючись у темряву, яка завжди дивиться у відповідь. Ми ловимо Блудників, відганяємо Тінегубів, а Порчених спалюємо без вагань, якщо вони підходять занадто близько до живих. 

Але сьогодні я схибила. Я завагалася. 

Старший мисливець штовхнув важкі дубові двері, що вели до кабінетів ради. За ними ховалися не лише архіви з товстими, небезпечними томами про нежить, а й люди, які не прощали помилок. Серед мисливців багато тих, хто прийшов із війни: колишні солдати, загартовані наказами й кров’ю. Є маги світла, що вміють тримати темряву на відстані закляттями та вірою. А є сироти Зовнішнього Кола — ті, хто навчився вбивати раніше, ніж читати, бо інакше там просто не виживають. Поруч із ними я довго залишалася чужою, поки не довела, що теж здатна дивитися в темряву і не відводити погляд. 

І ось тепер, через одну секунду слабкості біля розлому, все це могло піти прахом. 

Ми зупинилися перед кабінетом командира. Старший повернувся до мене, знімаючи каптур, і кивнув на двері:  

— Заходь. Тобі є що сказати на свій захист, Еларіє?