3

Насправді у Вейлмарі не люблять говорити про день, коли пішли Мертві Дощі. Це табу, запечатане страхом і часом. Старі мешканці, котрі знають про катастрофу з чужих слів або від рідних, вмить замовкають, варто лише згадати про це. А алхіміки — ті взагалі ховають погляди у свої сувої та колби, ніби сама згадка може викликати нову зливу. 

 Я народилася вже задовго після того, як перші отруйні краплі впали на землю. Але місто все одно пам’ятає. 

Одної ночі йшов звичайний, холодний дощ. Я стояла під навісом біля Гільдії, затягуючи ремені на шкіряних наручах і перевіряючи спорядження перед виходом на нічне патрулювання. Моя зброя — срібні леза, руни світла, флейта проти Роїв. Кожне полювання вимагає від мене концентрації та рішучості, бо кожна помилка може вартувати життя. І мені в цьому світі допомагає здатність чути Ману. Коли ти чуєш, як звучить світ, ти знаєш, коли він фальшивить. І фальшивити він почав давно. 

— Ти теж це чуєш? — голос пролунав так зненацька, що моя рука автоматично лягла на руків'я срібного леза. 

Я озирнулася. Позаду стояла Марта — стара архіварка Гільдії. Низенька жінка з сивим волоссям і втомленими очима. Вона загорнулася в шаль, яка аж ніяк не рятувала від сирості. 

— Що саме? — тихо запитала я, послаблюючи хватку на зброї. — Шум води? 

Вона повільно підняла обличчя до неба, дозволяючи поодиноким краплям падати на її зморшкувату шкіру. 

— Ману. 

Я прислухалася. Марта важко зітхнула. 

— Перед Мертвими Дощами було так само. Точнісінько так само. 

Я мовчала, не знаючи що відповісти . Про Мертві Дощі ходили сотні історій. Хтось казав, що це була кара самої Мани. Інші — що алхіміки Гільдії відкрили щось, чого не мали торкатися. Правду вже давно поховали під руїнами старого міста. 

— Ти ж бачила архіви, — тихо сказала я. 

Марта криво всміхнулася. 

— Частину, дитя. Лише ту частину, яку не встигли спалити або залити чорнилом. 

— І? Що там було? 

Вона довго мовчала. Дощ барабанив по навісу все сильніше. 

— Там написано, що люди почали змінюватися ще до першої зливи. Спочатку були сни. Потім — спалахи безумства. 

У мене стиснулося горло. 

— А потім? 

— Потім Мана перестала слухатися. Вона збунтувалася. Стала отрутою, яка ринула з неба. 

Я хотіла заперечити, сказати, що сьогодні це просто вода, але слова застрягли в горлі. Саме після Мертвих Дощів з’явилася уся ця проклята нежить.  

Раптом повітря навколо стало густим, а звичний шум зливи потонув у новому, моторошному звуці. Десь у місті пролунав крик. Ми з Мартою одночасно підняли голови. А потім Мана здригнулася. Небо над дахами на мить спалахнуло блідо-синім. У мене заніміли руки. 

— Розлом, — прошепотіла Марта. 

Я не відповіла. Мені не потрібні були слова. Тіло спрацювало швидше за розум, підкоряючись рокам жорстоких тренувань. На ходу вихоплюючи лезо і зриваючи з запобіжника рунічні амулети, я вилетіла з-під навісу прямо під холодні струмені дощу. 

Я вже бігла туди, де небо продовжувало пульсувати мертвотним синім світлом.