2

У моєму домі завжди пахло сушеною м’ятою, пилом і тим приторно-солодким консервантом, який алхіміки з сусідньої лавки використовували для своїх зіваниць. Я сиділа біля вікна, дивлячись, як над черепичними дахами Середнього Кола розливається блідо-зелене сяйво. Мана сьогодні дзвеніла, мов натягнута струна — тонко, настирливо, аж закладало вуха. Зміна сезону. Скоро колір неба зміниться на бурштиновий. 

Хроністи люблять повторювати, що наш Арелест живе за трьома диханнями: Землі, Мани та Смерті. Гарна казочка для підручників. На практиці ж це означає лише одне: поки три сили тримають баланс, ти прокидаєшся зранку живим. Коли ж котресь із дихань збивається — світ починає тріщати по швах. 

Наше місто, Вейлмар, тріщало регулярніше за інші. Ми стоїмо прямо на перетині трьох магічних жил, і ця чиста енергія просочує все: від каміння під ногами до листя на деревах, яке інколи шепоче тобі попередження, коли ти просто йдеш повз. Колись це робило місто багатим. Зараз — смертельно небезпечним. 

Я здригнулася, коли по кімнаті прокотилася хвиля раптового, пронизливого холоду. Тіні на стінах видовжилися, перетворюючись на виродливі, витягнуті силуети. 

Третє дихання. 

Повз мої вікна пробіг якийсь ремісник, панічно ховаючи обличчя в комір плаща. Люди завжди тікають, коли Смерть підходить занадто близько, намагаючись сховатися в темряві. Раніше я теж ховалася. До того дня, як вперше відчула цей холод на власній шкірі й зрозуміла: у Вейлмарі не можна залишатися просто спостерігачем. Кожен твій крок, навіть найменший, або тримає цей баланс, або штовхає тебе в прірву. 

Я визирнула в бік центру міста. Там, за високими мурами, ховалося Внутрішнє Коло. Навіть звідси було видно, як воно сяє, наче присипане срібним пилом. Магістрати та знать викладали бруківку рунічними візерунками, які захищали їхні дупи від темної енергії. Вони могли дозволити собі розкіш не думати про те, що коїться на околицях. 

А от нам, мешканцям Середнього Кола — ремісникам, алхімікам і магам без гучних титулів — доводилося бути за буферну зону. Бо відразу за нашими спинами починалося Зовнішнє Коло. Руїни. Чорні кістяки будівель, знищених Мертвими Дощами ще задовго до мого народження. Ті прокляті зливи не просто забирали життя — вони перекрутили саму суть смерті. Саме через них у нашому світі з’явилася нежить. 

Я досі бачу їх у нічних кошмарах. Тіней, що беззвучно повзають по кутках і крадуть тепло або тих інших — істот, які дивним, потворним чином зберегли залишки своєї колишньої людської форми. Вони — ходяче нагадування про те, що у Вейлмарі смерть — це не кінець, а лише початок нового, страшного циклу. Особливо вночі, коли мешканці руїн починають молити богів про захист, а всі інші — замикають двері на три засуви. Але сьогодні мені не судилося сховатися. 

За вікном потемніло остаточно, і перші важкі краплі вдарили по підвіконню. Починався дощ, але від цього звуку моє серце чомусь забилося швидше. Мана в повітрі не просто дзвеніла — вона майже вібрувала від прихованої напруги. 

Я зітхнула, знімаючи з гачка свій щільний патрульний плащ. Навіть коли місто огортає передчуття лиха, хтось повинен стежити за порядком у Середньому Колі. Особливо в такі ночі, коли межа між живими та мертвими стає тонкою, як папір. Закинувши сумку на плече, я вискочила в темряву вулиці й попрямувала до Гільдії. Я ще не знала, що цей дощ змусить піднятися на поверхню старі таємниці, які Вейлмар так відчайдушно намагався поховати.