Позивний: Жабка

ПОЗИВНИЙ: ЖАБКА

ПОЗИВНИЙ: ЖАБКА

Фентезі-пригоди, самоіронія, побутове фентезі, романтичне фентезі, попаданка, міське фентезі

 

ГЛАВА 1

 

Перше, що вона відчула — стелю і тишу.

Не побачила, а саме відчула. Той особливий стан після ночівель де інде на ротаціях, коли ще не зрозуміло, де ти, скільки часу і чи варто взагалі рухатися. Стеля була біла. Рівна. Без тріщин, без характерних жовтих плям від протікання чи облупленої фарби в кутку.

Чужа стеля.

Ната лежала тихо і думала.

Думала вона добре — це в неї було завжди. Навіть після контузії. Навіть після виїздів, коли від втоми не зміг би думати і командир. Аналізувати — це було щось, що залишалось з нею завжди, як навичка накладати турнікет або спати в будь-якому положенні за п'ять хвилин. Інколи хотілося прикинутися недалекою, сказати "ну я ж блондинка і пам'ять в мене дівоча", але по факту все пам'яталось.

Отже: стеля чужа. Запах — лікарня, але якийсь не той. Надто... чистий, з запахом трав, чи що? Без звичного присмаку хлорки й спирту. Тихо. Ні пострілів, ні гулу — ні далекого, ні близького. Це вже було дивно само по собі.

Ще: вона лежала в ліжку. Справжньому, з матрацом. Не на бетонній підлозі, не в машині, не в спальнику. Ліжко з простирадлом, яке хтось навіть погладив праскою. Хтось тут явно має занадто багато часу, — подумала вона автоматично.

Поворот голови — повільно, обережно. Перевірка: шия рухається, нічого не хрустить критично, в очах не двоїться. Добре. Бічна стіна, вікно із заокругленою рамою і світлою занавіскою в дрібну квіточку, за вікном — сіре небо і гілка дерева. Крапельниця в руці. Щось іде в руку — прозоре, звичайне. Датчик на пальці.

Все майже звичне. Лікарня.

Тільки — де?

Вона спробувала пригадати. Виїзд. Дрон. Вона встигла злякатися і подумати "тільки не в наш бус", — і потім...

Темрява.

Ната лежала ще хвилину і методично перевіряла тіло: ноги рухаються, руки рухаються, болю немає — або є, але терпимо, голова тверда. Потім перевірила пам'ять: ім'я — є, рік — є, де служить — є, хто командир — є. Мова — є. Думки — є. Все є.

Потім подивилась на свою руку.

Пауза.

Рука була не її.

Тобто — рука як рука. Два рядки пальців, долоня, зап'ясток з датчиком. Але — менша. Вужча. Без того шраму від розсіченого металу на великому пальці лівої, без характерних мозолів. Молодша рука. І, якщо уважно — шкіра трохи темніша, ніж вона пам'ятала у себе.

Ната поклала руку назад на ковдру й знову подивилась у стелю.

— Добре, — сказала вона тихо. Голос теж був не зовсім її — вищий на тон, м'якший. — Добре. Є ситуація. Будуть дії.

Дії поки що полягали в тому, що вона мовчала і чекала.

Незабаром прийшла медсестра.

Медсестра була молода, з короткою косою, в блакитній формі дивного крою — не звичній Натіній, але впізнаваній: медична, зручна, функціональна. На грудях — щось схоже на значок, але замість назви установи там виднівся дивний символ, ніби стилізована крапля в серпі.

— О, ви прокинулися! — медсестра зраділа тепло і професійно одночасно — так вміють тільки ті, хто справді любить свою роботу. — Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — сказала Ната. Подумала і додала: — Де я?

Медсестра усміхнулась.

— Ви в Столичній Третій лікарні. Вас доставили п'ять днів тому. Як ваша голова — болить?

— Ні. — Ната витримала паузу. — П'ять днів?

— Ви були без свідомості. Але всі показники хороші, — медсестра взяла якийсь прилад — схожий на дерев'яну невелику рамку зі склом, яке світилось м'яко зсередини, але було повністю прозорим, якщо дивитись збоку. — Я повідомлю лікаря. Він прийде поговорити. Вам щось потрібно? Вода? Ваші речі і планшет я занесу пізніше.

— Вода, — погодилась Ната. — Дякую.

Медсестра пішла. Ната дивилася їй вслід, потім — на прилад, який залишився на столику, потім — знову в стелю.

Столиця, — відклалось. Яка столиця?

За вікном пройшла машина. Ната почула двигун — не зовсім звичний, без характерного гуркоту, щось тихіше і рівніше. Як електрика, але не зовсім.

Вона склала руки на ковдрі й вирішила поки що нічого не вирішувати.

Щось не зовсім реально. Але паніки немає — паніка не по так-меду.

 

Наступні два дні вона мовчала і спостерігала.

Це теж було вміння, набуте не з книжок: вміти бути тихою і все бачити. Медсестри заходили і виходили — їх було троє, і вона запам'ятала кожну: та з косою (Іна, весела, балакуча), висока з рудим волоссям (суворіша, але уважна), молодий хлопець-практикант, який ще ніяковів від кожної процедури.

Лікар прийшов наступного ранку — сивуватий, спокійний, з очима людини, яка бачила всяке.

— Розкажіть, що пам'ятаєте, — попросив він просто.

Ната подумала секунду — і сказала правду в межах розумного:

— Я не пам'ятаю, як сюди потрапила.

Лікар кивнув — без здивування, ніби очікував.

— Що ще?

— Загальні речі пам'ятаю. Але... деталі — ні. — Вона помовчала. — Де я? Тобто — яке місто.

— Ленара. Столиця.

Ната кивнула, ніби це щось їй говорило. Те що навколо щось інакше і наче не її світ вона вже помітила. Але все сприймалось наче після добрячої дози гідезепаму.

— Добре.

Лікар записав щось у свій прилад — той самий тип, що і у медсестри, рамка зі склом. Ната дивилась і думала: не телефон, не планшет, щось інше. Якась дивна штука...

Вона відклала це на потім.

— Ми переведемо вас у загальну палату, — сказав лікар. — Неврологія. Будемо спостерігати ще кілька днів. Не хвилюйтесь, вже все буде добре.

— Добре, — погодилась Ната.

Він пішов. Вона дивилась у вікно і методично збирала картинку зі шматочків: місто, яке вона бачила частково — дахи, хмари, далекі вежі якоїсь будівлі. Небо сіре, але не холодне. Дерева з листям — значить, не зима. Може, осінь, може, пізнє літо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше