ГЛАВА 18 ПРОВОДИ ДО АРМІЇ

Я додивлювалася останні хвилини свого солодкого сну, насиченого квітами, пахощами й гарною музикою у особистому виконанні Моден Токінга, причому Томаса Андерса та Дітера Болена в тандемі, як почула Ваньчине:

– Вставай, соня, все цікаве проспиш!

Я потяглася на ліжку, продрала очі й розгледіла Ваньку у вікні.

– Придурів чи що? Баба побачить – з підвіконня скине. А я допоможу.

– Не скине, вона Маньку доїть. І ти не скинеш, бо тобі жалко мене стане. Я чекаю тебе біля бібліотеки. Це важливо, – зіскочив з підвіконня й зник. Як солдат по команді «Струнко!»

– Коли? – побачивши в його руках повістку до армії, спитала я.

– У понеділок.

– Так скоро?

– А чого тягти? Чим швидше, тим краще. І я того… Я не хочу бачити, як ти в Київ поїдеш.

– Логічно. А ти знаєш, що тебе побриють? І не буде твоєї кучерявої шевелюри, – перевела я на гумор, бо страх, як хотілося ревти. Два роки я його не побачу, а потім що? Ми виросли, і кожен зібрався рухатися в своєму напрямку.

– Відросте. Волосся в мене швидко росте. Ти мені писати будеш?

– Я ще й припруся до тебе в гості. Можна?

– Якщо пустять, – він сказав, а потім усміхнувся, – хіба тобі заборониш? Мінітанк «Катюша». Хто б сказав – не повірив, що такі існують. Я скучатиму, Катька. Проводи влаштовують у неділю, ти прийдеш?

– А можна?

– На проводи можна. Зона перемир’я. Мамка сама сказала, щоб я тебе запросив.

– Ага, я твою мамку знаю. Трохи як вип’є, то починає голосити, що я – трагедія майже всього вашого роду. Кара Господня й та краща за мене, якщо твою мамку послухати. А батя тільки дивиться, виховання не дозволяє мене лаяти. Але вбиває одним лише поглядом.

– Ну знаєш, твою бабу я взагалі не слухаю. Вже місяць по селу плітки, що я тебе з’їсти збираюсь. Вона думає, що крім мене, з розуму тебе ніхто не здатен звести. Мені це, звісно, лестить, але ж набридло.

– Потерпи. Баба каже, що скоро помре, – шокувала друга.

Ванька пильно глянув на мене, немов вивчаючи: кажу правду чи граю чергову виставу?

– Такими речами не жартують, – нагадав.

– А я й не жартую. Вона цілком серйозно готує мене до життя без неї, – зізналася я.

Я страшенно любила різні гулянки, коли дорослі заклопотані столом і гостями, а що творять у цей час їхні чада не бачать чи то не помічають. Начебто проводи у армію Ваньки, а саме про нього якраз і забули. Спочатку різали кабана, потім цю тушку готували до столу у вигляді різних ковбас, захолодів, смажень, котлет, кров’янок. Що вміли сільські баби, те й робили. А далі накрили столи, запросили півсела і розвели гуляння до схід сонця. Людям же ж найголовніше – наїстися та напитися. Ми ж з Ванькою заперлися на горище, запалили свічки і… І не те, що ви подумали. Ванька попросив мене підстригти його.

– А чо я? В армії тебе й обкромсають, – ще чого, адже я зроду-віку нікого не стригла. А тут така честь. Та мені якось жалко було зрізати таку шевелюру Ваньчину.

– Тобі що, важко побрити мені головешку? Ти ж це зробиш делікатно, а в армії… там же ж конвеєр. Розумієш? – і глянув очима кролика, якого мають забити через півгодини. Як тут відмовиш? От і я не змогла.

Спочатку зрізала всі кучеряшки, а потім намастила пінкою і збрила залишки волосся. Як поглянула на Ваньку без патлів – сміх здавив. Ванька сам як глянув на себе у дзеркало – ледве з ослінчика не гепнувся.

– Краще б мене в армії побрили, – прийшов до висновку.

– А мені здається, я класно впоралася з поставленим завданням, – похвалила себе.

– Класно то класно, але тепер ти мене будеш пам’ятати саме таким, їжачком стриженим, – і на його очі навернулися сльози.

– Не плач, тобі прикольно без волосся, – заспокоювала я його. – Я спалю твої стрижені патли і у тебе виросте ще краще, от побачиш. Я ж відьма, забув? Ходімо до гостей, там саме гулянка у самому розпалі.

– Отаким бритим? Не хочу! Давай тут побудемо. Он загребемося у сіно й просто поговоримо, – пропозиція мені подобалася, адже коли ми ще отак зможемо наговоритися вдосхочу. Я збігала й принесла нам попоїсти (свиснула зі столу найсмачнішого) і ото плямкаючи, ми згадали майже все наше спільне дитинство.

– Катька, а коли закінчується дитинство? – замріяно спитав Ванька.

– У кого як. У нас з тобою оце, певно, і закінчується, – жуючи шматок смачної домашньої ковбаси (коронна страва Ваньчиної мамки) промимрила я.

– А якби все повернути назад, – продовжував мріяти Ванька.

– Це ти до чого? Типу ти на своєму драндулеті проїхав іншою вулицею, а мене бичок затовк? – зародилася у мене «інша» версія мого короткого, але яскравого життя.

– Тіпун тобі на язика, – перелякано рявкнув Ванька. – Ну от, наприклад, ми б з тобою народилися в Африці.

– Сказився чи що? Сам би й був чорним, я не хочу.

– А прикольно б виглядали твої бірюзові очі на чорному обличчі, – міркував далі Ванька, уявляючи мене у такому непривабливому виді.