ГЛАВА 17 ПРО ОСТАННІЙ МІСЯЦЬ МОГО СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

В передчутті іншого (а ніхто не обіцяв, що кращого) життя в столиці, я намагалася від останніх днів у селі отримувати максимум задоволення. Баба весь час мене научала, боячись, що щось упустила і я чогось не буду знати такого, що мені сильно знадобиться. Як свиней доглядати у місті – дуже корисно знати. Я слухала, а раптом на балконі яку свинку заведемо? Всяке буває.

– Ба, а де у міській квартирі можна тримати свиней? – цікавилася я.

– Ти мені ще поговори. Знання за плечима не носити. І, щоб ти знала…. Та ладно. Просто вчись!

Баба не договорювала чи то навмисно, чи то так треба було. Вона краще знала, що мені було потрібно. Вона завжди все знала. Тільки я тоді цього не розуміла.

І ось одним прекрасним ранком баба вирішила мене навчити робити валянки. Я спочатку думала, що жартує (почуття гумору у баби яскраве, неповторне).

– Літо на вулиці. І не носять зараз валянки в місті, – закинула я, а сама придивляюсь, чи бува, не маразм старечий у баби починається?

– Нічого. Це зараз літо, а скоро зима прийде, снігу навалить, а ти у валянках! Йдеш по свіжовипалому снігу. Він скрипить, хоче дістатися до твоїх ніг холодними голками. А у валянку ногам лафа, тепло!

– А купить ці валянки слабо? – у мене були інші плани на день. З Ванькою хотіли покупатися в лісовому озері. А тут – валянки.

– Зараз таке продають, жах. А от саморобні валянки – диво! І візерунок можна самому будь-який забацать.

Це був аргумент. Я може б і відкараскалася від бабиної пропозиції, але у вікні з’явилася кучерява голова Ваньки й коли той почув про майстер-клас із виготовлення валянок, теж загорівся навчитися.

– Ось вовну у Палича виміняла на картоплю, – дістала баба два мішки вовни. – Збрехала, що на подушки. Гарна у нього вовна. Де тільки бере – невідомо.

– Напевно, з себе зістригає, – юморнув Ванька. А шо, там від гумору до правди – один крок. Такої волосатої людини, як Палич, у селі ще пошукати. Патлатий, з бородою, вусами, взимку він схожий на Діда Мороза, а от як влітку роздягнеться – мавпа мавпою, їй Богу.

Ота «гарна» вовна виявилася страшенно смердючою. Якщо взяти трохи, жмуточок – ще можна миритися, а якщо мішок відкрити без протигаза, – то все, миттєва смерть. Тому баба нам з Ванькою марлеві пов’язки видала і засадила перебирати. Яка це нудна справа! А ще й спина болить страшенно. Ванька, доморощений раціоналізатор, зганяв в сарай і притяг корито. Склав туди вовну, поставив корито на стіл. Лафа! Стало зручно, але все одно нудно.

І тут баба згадала, що не зайняла черги за хлібом. Залишити без хліба наше господарство – амбець! Зразу вішайся або діставай пів мішка обмішки – дуже дорого!

– Як переберете, закип’ятите води й заллєте вовну. І будете мішати. Пацю у дві години погодуєш, Катерина, – баба схопила авоську  – й прожогом через городи (так швидше) до магазину.

Перебрали, нагріли кип’ятку, залили. Мало, тільки намочили вовну. Ще кип’яток гріємо. Ванька гріє, а я вовну мішаю. Раптом чую непоганий такий «Бабах», через пару секунд знову «Бабах».

– Катька, там хряк ваший, як його там…

– Паця…

– Ваша Паця сарай ламає. Шо робити?

– Йо-о-о-о! Я ж забула його погодувати, – хряснула я себе по голові й мерщій в сарай до обмішки. Коли Паця голодний, то відходив у дальній куток сараю, розганявся до першої космічної і п’ятаком у двері «Бабах». Двері тряслися, сам сарай колошматило, як при землетрусі. А свиня не заспокоювалася, поки не погодуєш. Паці байдуже, у нього мозок ще в юності атрафувався (став тобто не потрібним), а мені мало дістатися по кумполу за те, що розвалить сарай чи пошкодить себе (він – наш зимовий раціон: сало, м'ясо, захолод, ковбаски, шкварочки).

– Катька, ти йди мішай, а то в мене не виходить, а я цього бугая погодую, – прибіг Ванька. А мені невідомо, що й краще: чи то з хряком воювати, чи то вовну смердючу мішати.

Ну я ж думала, Ванька знає, як свиней годують, у самих троє чи навіть четверо по сараю бігають. А він (Ванька, бовдур) поставив відро з помиями в перемішку з обмішкою на землю, засов відкрив… Люди добрі, скажіть, де були його мізки в цей момент? Він відчинив двері в ту мить, коли Паця був на злеті своєї траєкторії. Двері ледве не зірвало з петель. Паця з усього маху двинув по носу. Ванька встиг заматюкатися і впав. А Паця тим часом вставши передніми ногами у відро, жадібно жер…

Я мішала ту кляту вовну і розуміла, що Ваньки-то давно немає, можна цілу ферму погодувати, а не одного Пацю за цей час. Прийшла в сарай вчасно: Ванька з кров’якою з носа запихував Пацю назад у сарай. Намагався запхати. Ще б чого, наше Паця важить майже центнер. Далі Ванька ухопив дрюка і як хряснув Пацю по спині. Дрючина поламалася (держак лопати, на всяк випадок), а свину хоч би хни. Паця так негарно подивився на Ваньку й рушив на нього.

– Тікай швидше! – тільки й встигла я зарепетувати. Тікаючи, Ванька й мене прихопив з собою. Так і сиділи ми на даху сараю, а хряк колами навколо ходив, хижо поглядаючи на нас. І тут у двір забігла моя баба, рада-радісінька, що встигла хліба взяти.

– Обережно, ба, у дворі бішений Паця! – попередила я.

Ну а баба знала всю концентрацію дурості цієї свині, тому забігла в хату, чогось там намішала з помиями й винесла Паці. Той наївся всієї тієї бовтанки (аби жерти що!) і за задумкою через хвилин десять мав вирубитися у лагідному сні. Ага! Щас! А як же без непередбачених моментів? Цим моментом став песик Топік. Сусідське карликове щеня гавкало дуже сильно на всяку тварину, яку бачило, а тут таке незвичне диво Паця! Він же ж завжди був зачинений і тільки хрокав, а це по двору бігає ні з якого дива жирне одоробло. А чого б на нього й не погавкати? Далі все відбувалося як в уповільненому кіно: Топік укусив Пацю, село розірвав душу роздираючий, сповнений болю й свинячої ненависті поросячий виск! Паця став носитися по двору за Топіком, як обпечений. Перевернув столик, виламав огорожу, Паця помчав на город і все витовк на своєму шляху. Так, як Топік втік до свого двору, то і Паця пішов туди в гості. Сусідка як побачила таке, то селом рознісся ще один вереск. Паця верещав на городі, сусідка – у дворі. Топік гасав, як вкушений (хоча це він необережно вкусив Пацю). А ми з Ванькою сиділи на даху сараю й реготали, як навіжені. Не кожен день такий цирк показують. А ми ще й режисери дурнуватого шоу.