ГЛАВА 15 ТРАГЕДІЯ

В житті будь-якої дівчини настає момент, коли вона залишається сам на сам з плиткою, каструлями і сковорідкою. І має навчитися готувати. Поки я виростала, з обов’язками кухарів чудово справлялися баба з мамкою. Кожного разу, коли мамка заявляла, що пора б мені щось вже примітивне таки зварити (яйце на лихий кінець), баба критично позирала спочатку на мамку, а потім на мене і грізно рявкала:

– Встигне ще. Не псуй дитині життя. Коли захоче – сама навчиться.

Отак я не зіпсована кухнею дожила до тринадцяти років. І якось серед білого дня припекло мені насмажити картоплі. Баба на городі, мамка на роботі, а в хаті ніякої їжі. Все, що мені потрібно, – сковорідка й картопля. «Хіба це може бути складно?» – подумала я. Бачила, як баба її робила сотні разів. Сяк-так начистила я картоплі, нарізала шматочками і втопила в дебелій порції олії.

Як почала та олія набухати, пінитися, підійматися, то, крий Боже! Газ я вимкнула, але піна перевалила через краї сковорідки, потрапила на розжарені камфорки й враз олія спалахнула синім полум’ям. Я зарепетувала, немов різана. По ідеї мала прибігти баба, але у вікно заперся Ванька, схопив сковорідку й викинув її з палаючою олією та картоплею у вікно прямо на бабині хризантеми. І от тоді з’явилася баба.

– І що це було? Дітки, що ж ви творите? На хвилину на город пішла… Ледве хату не спалили.

– Все окей, баба Тома, Катька картоплю смажити збиралася. Олія загорілася, – заспокоював бабу Ванька, навіть водички бабі підніс.

– Ти напевно салатну олію налила, – зиркнула баба на мене. – Вона не для смаження. Піниться.

– Та я це вже втелепала, – ледве здатна була говорити я.

Півгодини – і ми їли смажену картоплю, зроблену бабою. Я вже знала, що олія буває різна. А Ванька знову врятував мене, хату нашу. От тільки хризантеми безбожно постраждали. Баба вдала, що не помітила, загребла сковорідку і все, а от мамка як на обід прийшла – розказала все, що вона про нас з бабою думає.

Друге моє перебування на кухні було не менш тріумфальним. Наближався мій день народження. І я вирішила собі зробити подарунок – спекти пирога. Рецепт заздалегідь з бабиної книжки кулінарної переписала, перевірила, чи є в хаті потрібні продукти, і як тільки баба зранку на базар поїхала за продуктами (дитятку до свята), а мамка на пошту свою попрямувала, я заходилася пекти. Ото я не знаю, що не так, але цей перший пиріг я запам’ятала на все життя. І головне правило, яке я винесла з усієї цієї пригоди: горить пиріг – чорт з ним, якого біса в духовку голову пхати, щоб подивитися, а шо там? Чуб присмалився, вії обгоріли. Зате щастя повні штани: пиріг не згорів, просто сильно засмажився. Але ж їсти можна!!!

З кулінарією повна трагедія. Це так думала я. Виявляється, це ще була не повна трагедія. Ото у мамки моєї все в житті змінилося раптом і безповоротно. Слухайте!

Мамка моя завжди була вродливою. І говорю я це не тому, що її донька, а дітям їхні мамки здаються найкращими, ні. Просто з усіх доньок бабиних вона була найстрункішою і найоптимістичнішою. Замолоду у неї було повно ухажорів ( це мені баби розказали), але батьку моєму вона була вірною дружиною. Навіть коли його не стало, мамка не втратила шику. Плаття яскраві, фасони модні, в перукарню регулярно зазирала. Мадонна на селі. Гарна-прегарна, але нещаслива. Щодня вона фарбувалася, рядилася й витончено випливала на вулицю виключно заради себе – їй подобалося бути бездоганною. А всі навколо думали, що вона затягує в свої тенета чоловіків. А мужики тільки те й робили, що стояли вздовж вулиці з роззявленими ротами. Відчували, що вона не для них. Баби, ті давно вже мамку одружили з дядьком Михайлом:

– Та вийде вона за Мишку, ото повикабенюється трошки, ціну собі наб’є і вийде, – гомоніли на колодках баби. Але мамка не те, що не виходила за дядька Михайла, але й сторонилася його.

Роман мамки з заїжджим киянином для села був подібний до вибуху гранати, закопаної десь у кущах. Як? Чому? Чим кращий за голову? Бо з Києва? Всі сушили голову і мучилися риторичними питаннями, а роман моєї мамки тим часом набирав шалених обертів. Мало того, що вона перетворилася на Мерилін Монро, так тепер пропадала в райцентрі так часто, що баба моя втомилася з нею сваритися з цього приводу. Завжди, коли мамка поверталася з райцентру, вона була щаслива й одухотворена, а то якось повернулася сумна.

– Мамо, це повна і безповоротна трагедія! – дико репетувала моя мама, шокуючи не тільки бабу з якоюсь бурдою у руках, щойно звареною, щоб приворожити Степана до Гапки, але й мене. В мене з рук книжка випала і я не могла знайти, на якій сторінці Едвард позбавив цноти Емілі. А це серйозно. Ото так завжди – читаєш, читаєш, а як тільки до цікавого дійдеш – у нас у хаті лемент починається. Ну не дають розвиватися юному мозку. Але коли такий гармидер, то хочеш – не хочеш, а треба нашорошити вуха і довідатися, з якого приводу шкандаль. Тоді вже й книжка почекає.

– Можна вирішити, коли ти скажеш, чого вищиш, – запевнила баба й відклала своє заняття.

– Я вагітна! – мама крикнула так, що почуло, певно, пів села.

– І чого ти дивуєшся? Ти ж не Катька, мала б знати, що від любощів діти бувають, – спокійно сказала баба. А в моїй душі тихенько йокнуло: «У мене буде сестричка! Люба, сестричка. Маленьке говірливе створіння. Жива лялька» З цього моменту я її полюбила. Уявляла її обличчя і як я буду її одягати, гратися з нею, вчитиму, гулятиму. Ось чого мені не вистачало в житті.