ГЛАВА 14 ПРО МОЄ НАВЧАННЯ

До науки я була завжди байдужою. Всі ходять до школи – і я туди ж. Спитають: «Нашо?» Напевне, щоб отримати атестат. Мої щоденники (навіщось зберегла деякі) – зразки невтомної учительської творчості. Я витворяла, а вчителям доводилося потім творити всі ті поеми -послання, що робили мій щоденник унікальним документом веселої молодості Катерини Іваничук. У першому класі запис на пів сторінки «Три уроки просиділа в малиннику, після чого розболівся живіт. Шановні батьки, ви дитину годуєте?» Після цього запису мій харчовий режим посилився до таких масштабів, що я думала репну. Так відгодовують свиню на убій. У другому класі запис: “На уроках виє!” Чесне слово, дитинство перевертня. Вчителька злякалася, бо вила я професійно. Я завжди все роблю якісно. Чого вила? Посперечалися з Генкою, однокласником, що я зможу. Змогла. У третьому класі запис: «Заліпилася у сніговика й показувала звідти всім язика. І вчительці теж». Геніальна поведінка як для третьокласниці, не вважаєте? Ну, скажімо так, не сама я заліплювалася, однокласники допомагали, але потім, щоб хоч їм не влетіло, сказала, що то моя творчість. Запис у четвертому класі: «Ваша донька лазить по деревам, як заправська мавпа. Зробіть щось». Цікаво, що передбачалося мали зробити батьки? Мінімум – дати банана в зуби, максимум – оформити до зоопарку. Мамка навіть не бачила запису в щоденнику. Баба вислухала мою душещипальну історію про те, як маленьке кошеня Пушок, якому без малого місяць тоді був, злякалося собаки нашої дворової Найди (дурний пес, у нього хобі – за котами ганятися) і залізло спереляку аж на самісіньку верхівку кремезної тополі. А тополя стара-престара. Кіт нявчить, на нерви діє, які там уроки. Ото я на перерві й полізла за ним. Залізти я, як те кошеня, якось залізла, але почала злазити, а гілки ламаються піді мною. Довелося директору викликати з райцентру пожежну. Зате Пушок як підріс, то Найді носа подряпав, злопам’ятна котяра з нього виросла. Отак!

А далі записи були суттєвішими: «Шановні батьки, ваша донька працювала над створенням вибухівки. На щастя, дослід був невдалим, тому школа в селі ще є». Просто понаходили ми з Ванькою купу патронів у лісі. Він розказав, як їх можна розколупати, зсипати порох до одного каламарчика, закупорити і як підпалити. А що потім так пухне – не розказав. Пухнуло, правда не на всю, то тільки смітник рознесло. Баба навіть штраф платила за таке неподобство, а мене не випускали на перерви з класу. І в туалет я ходила під наглядом Карелії Павлівни. Нічого, я до вбиральні дріжджів кидонула, щоб у школу не ходити. Так не воняло навіть від козла сусідського, як смерділо з шкільного туалету. І в школу таки не ходили, але потім і по вихідних училися. Зате був позитивний момент: відремонтували туалет, а то досі був аварійним. Отак, не було б щастя, так нещастя допомогло. Нещастя – це я.

А ще як почнуть питати, ким би я хотіла стати по закінченню школи – повний завал. Щоб не діставали, казала, що на язика липнуло: «Космонавтом!», «Мінером», « Президентом США», « Археологом». Баба, правда, лякала, що з такою поведінкою та ставленням до уроків буду підлогу в клубі мити. Я не вірила.

• Нам в селі поштарка потрібна, – натякала баба Ніна, сусідка наша.

– Ото ви й будете, – огризалася я, після чого лізла на горище гортати кольорові журнали «Навколо світу». Я знайшла їх біля клубу. Зразу цілу пачку – штук двадцять, обмотаних вірьовками. Бібліотекарка списала, а викинути не встигла. А тут я. Насилу притягла додому, переносила на горище й весь час лазила погортати, подивитися картинки. Чого там тільки не було: човни в океані, тропічні острови, водоспади, аборигени, мавпи, крокодили… Виявляється, світ не обмежується нашим селом. Яке відкриття!

Згодом показала свою знахідку Ваньці.

– Бібліотекарка думає, що журнали вкрали селяни на розпалку груби, – повідомив Ванька, захоплено вивчаючи не кільця в носі якогось туземця, а мою реакцію на всі ці кольорові ілюстрації.

– Дуже шукає? – спитала я, анітрішки не переживаючи за свій нечестивий вчинок.

– Та в неї такого добра. Архів називається. Шо будеш робити, коли переглянеш малюнки?

– Читатиму. Там в 34 номері шматок якоїсь історії. Такі чудернацькі пригоди. Тільки початок у попередніх журналах, яких нема. А так хочеться дізнатися…

Ванька прочитав і виявив, що то твір Джека Лондона «Серця трьох». Я була вдячна своєму другу за те, що він мені цілу книжку приніс. Чи знав він тоді, що підсадив мене на цікавий наркотик – читання пригодницької літератури. Після того, як я перечитала всі книжки Джека Лондона, які були в бібліотеці (а їх було аж п’ять!), переключилася на Жуль Верна (цього автора в бібліотеці було вісім книжок!).

До восьмого класу я прийшла вкрай обчитана й розумна не за роками. В школі я сумувала, а потім «хапала» одиниці з поведінки за те, що «читала під партою сторонню літературу».

Читання стало моєю пристрастю на довгі десятиліття. Саме книги були головними вчителями для мене. На уроках основною проблемою було те, що я намагалася висловлювати власні думки. І зовсім не зразу засвоїла, що такі думки краще тримати при собі. Мене чекали біля школи «дружки» першої дами класу Таньки, щоб вправити мізки, бо я, бачте, образила Таню, поперед неї в школу зайшла, не пропустила пані королеву.

– Бачила, скільки я можу пацанів позбирати, щоб вони тобі бошку відкрутили? – хизувалася Танька. Наступного дня Ванька покликав своїх братів. Всі дев’ять прийшли, щоб поржать з такого цирку. А вони ще Пилипчуки всі кучеряві, схожі один на одного, тільки за віком різні. Таня замовкла, рота роззявила Наташа з паралельного класу. Та діваха виявилася противна. А мама в неї учителька математики. Як в’їлася на мене, то гірше пареної ріпи. Довелося змінити школу. Отут-то лафа й почалася. В новій школі частим явищем була відсутність певного уроку через брак вчителів. Англійської мови у нас весь восьмий клас не було. Діти в класі всі сидять, галочки ставляться, а от уроку немає. То я заповнювала ці білі плями читанням.