ГЛАВА 13 ПРО ТЕ, ЯК Я СТАЛА ДОРОСЛОЮ

Тільки коли поїдеш далеко від рідних місць, тоді зможеш зрозуміти, як сильно ти любиш свою землю, рідний край, і взагалі, що для тебе значить ота маленька, але така люба серцю Батьківщина. Отак і я з валізою на пероні милувалася краєвидами рідного села й розуміла, що мої Виблі – це рай! З табору я приїхала додому вже не такою. Іншою. Подорослішала чи що. Але не зовсім. Зовсім я подорослішала потім, трошки пізніше. Поки що в мені ще лишалося щось дитяче.

І з порогу шокуюча новина – у мами з’явився кавалер. З самого Києва. Дмитро Павлович. Причому, я вперше бачила, як мама світилася від щастя, коли він переступав поріг нашої хати. І якщо раніше мама говорила, що всіх мужиків треба винищити, щоб жити не заважали, то тепер вона казала, що кожного другого. Я так думаю, що Дмитра Павловича вона знищувати вже не планувала. Але у маминого кавалера був серйозний ворог – баба, яка була не в захваті від всієї цієї «лав сторі». Все це кіно з жениханням Дмитра Павловича розповів мені Ванька, який встиг страшенно скучити за мною, тому тепер не відходив ні на крок: все розказував і розказував.

– Баба, як звичайно, поселила його в отій кімнаті, що селить приїжджих… А він, як побачив твою мамку – перемкнуло дядьку зовсім. Як його баба твоя не лікувала: не тільки бджолами – і віником, і граблями, і кропивою… Чим тільки не ганяла. А він на коліна стає й просить руки та серця, мамці твоїй обручку привіз, золоту, велику, – захлинаючись, розповідав Ванька. – З отаким о камінцем! Напевно, дорога.

– А мамка що? – мене більше цікавила реакція моєї мами, аніж пристрасть якогось дядька.

– А мамка твоя у сукнях красивенних вишивала по селу, розцвіла, як пава. Я думаю, що теж закохалася. Пізнє кохання, воно того…

– Чого? – не розуміла я до чого хилить Ванька. – Дурне?

– Ні! Сильне. Може, на все життя.

Поки я була в таборі, виявляється, до баби завітав Дмитро Павлович спину полікувати бджолами, лікарі прописали. Зі слів Дмитра Павловича: «Не було б щастя, та нещастя допомогло!» Зі слів баби: «Знала б чим це лікування скінчиться – вигнала з двору в перший же день! І рій бджіл нагнала б, щоб покусали, де треба!» Зі слів матері: «Я й не знала, що є нормальні чоловіки». Моє рішення: «Перевіримо!» Ох і влаштувала я йому армагедончик.

– Ларо, я не подобаюсь, здається ані твоїй мамі, ані твоїй доньці, – лагідно сказав приїжджий Ромео, коли вони затрималися з мамою на колодках увечері біля хати. Я сиділа в кущах і слухала – ну, цікаво ж і треба знати інформацію з першоджерела.

– Просто мама хотіла мене бачити дружиною Михайла – голови колгоспу. Він чудова людина, але … Я його не люблю.

– А мене? – він ніжно обійняв маму за плечі.

– Сам знаєш, чого питаєш?

– Тоді давай одружимося і ти переїдеш до мене. В мене велика квартира в Києві….

– Київ – це велике місто, страшно.

– Призвичаїшся.

– А Катька?- цікавилася мама.

– І у Катьки кімната буде.

– Вона тебе діставати буде. Я знаю свою доньку. Кого хоч до сказу доведе.

– Переживу. До того ж у мене теж є син. Стас.

– Він дорослий? – поцікавилася мама.

– Так. Він на лікаря вчиться в університеті. Хірургом бути хоче. Проходить практику у Львові. За місяць повернеться – будемо жити великою дружною родиною. Він все життя хотів мати брата чи сестричку. Ну от, матиме. Вони здружаться і нас з тобою не помічатимуть, – запевняв Дмитро Павлович.

– Ти думаєш? – для годиться спитала мамка. Я по голосу відчувала, що вона все вже вирішила. – Я маю спитати Катьку, – не встигла вимовити мама, як я дістала приготованого ще вдень вужа й кинула на колоду. Мама з криком: «Змія!!!» втекла додому, а її кавалер Дмитро Павлович розчаровано побрів до хати баби Валі, де він знімав кімнату, після того, як моя баба його вигнала, нахабно не долікувавши.

– Я так розумію, це було «ні»? – спитала мама мене зранку, адже здогадалася чиїх рук справа з вужем.

– Звичайно. Я лишаюсь з бабою в селі, – егоїстично заявила я із задертим носом. А ти можеш їхати в Київ.

– Нікуди я без тебе не поїду, – підвела смугу мама й пішла на роботу. Вона тільки у хвіртку, а Ванька вже у вікно преться:

– По гриби підемо?

– Айда! – перестрибнула я через підвіконня ( в двері ж то облом ходити) і, схопивши ножа та відерце, помчала за Ванькою. Воно ото як закон підлості: візьмеш маленьке відерце – грибів повно назбираєш, а прихопиш велике –  невезуха! Цього разу напали на галявину білих грибів, то довелося і в пелену класти, і в лопухи тулити. Навіть кишені стали в пригоді.

Йдемо ми значить напхані звідусіль грибами, щасливі від такої удачі, аж тут як налетить сильний вітер – передвісник зливи, ми ледве добігли до альтанки, яку лісник збудував три роки назад. Тільки вскочили, як величезні краплі затарабанили по шиферному даху альтанки. Після того, як поскладали гриби, Ванька спитав:

– Кажуть, ти у Київ перебираєшся?

– А ти звідки знаєш?

– Так усе село тільки про це й говорить. Дядько Михайло запив з горя, а баби взнали, що ухажор твоєї мами великий начальник із столиці, у нього чотирикімнатна квартира.