Невеличкий відступ...

А хочете дізнатися, що було, коли  Катерина зустрілася таки через  багато років з Антоном? Ловіть, глава - бонус, яка дає можливість зазирнути у Катьчине майбутнє. На трошки, зовсім на трошки.

МАТЧ-РЕВАНШ

Продовження історії в таборі

Ми зустрілися з Антоном… через дванадцять років. Мене відправили на практику до медичного реабілітаційного центру, де лікувалися спортсмени, як психолога, що подавав великі надії. Я просилася до дітей, але, напевно, так «пензлик долі» написав на моїй біографії, щоб не оминула палату з великою футбольною знаменитістю.

Куратор Лапшов Геннадій Вікторович, оглянувши мій нескромний мініхалатик з усіх боків і щось несуттєве спитавши за спеціалізацією, чітко намалював перспективу:

– У нас тут лежить одне футбольне щастя. У автомобільній аварії ноги пошкодило. Духом сильно занепав. Якщо переконаєш його погодитися на операцію — практику зарахую одним махом і навіть після інституту на роботу заберу.

– А діток у вас тут немає? – розчаровано пробелькотіла наївна. Куди мені зі спеціалізацією «дитячий практичний психолог» до розчарованого депресивного покаліченого футболіста?

– А чим він тобі не дітка? Наш Антончик Громов усім діткам дітка!

При імені Антон Громов у мене тьохнуло серце і відродилася у мозку картинка, як ми сиділи з ним у піонерському таборі біля вогнища і слухали душещипальні пісеньки про любов чорношкірого і білої дівчини.

– Згодна! Яка палата? Я пішла! – викарбувала, немов рядовий на плацу.

– Тільки не кажи, що ти його фанатка, – уловив зміну мого настрою лікар.

– Ні! Просто практику хочу швидко пройти, – збрехала.

Він лежав у біло-синьому спортивному костюмі, відвернувшись обличчям до стіни, на просторому ліжку в кімнаті, яка не схожа була на палату. Інтер’єр звичайної спальні.

– Пігулки пити не буду! – рявкнув, коли я увійшла.

– А я не збираюсь їх пропонувати! – проспівала своїм гарним (я знаю, багато хто мені про це говорив) голосом і розпливлася у посмішці, очікуючи, що Антон повернеться, побачить мене і швиденько впізнає. Згідно з моїм сценарієм, ми б мило поспілкувалися і я його за раз умовила б погодитися на операцію. Це дало б йому можливість ходити, бігати, далі грати у футбол. А мені – зарахована практика. Симбіоз чистої води!

Антон повернувся. Але по очах зрозуміла – не впізнав!

– Ти хто? – остаточно добив питанням.

– Катя, твій тимчасовий психолог.

– О, ні-і-і-і… Тільки не така! Лікар мене доконати хоче?

– І чим же я не підходжу? – ображено потягла.

– Та всім! Іди пігулки перекладай, а мене не чіпай!

– А поговорити?

– З тобою? Про що?

– Про футбол, наприклад.

Даремне я згадала про футбол. Отримала подушкою, але увернулася. Не довго думаючи, схопила ту подушку, що пролетіла мимо, і запустила в болящого. Попала!

– У тебе фора. Можеш рухатися, – дорікнув Антон.

– Ти також. Он в кутку візочок складений стоїть.

 Говорити він зі мною не став, але попросив у щось пограти. Принесла шахи і шашки. Бачила, що йому не цікаво, тому запропонувала зіграти в карти.

– У дурня? На інтерес? – спитала.

– Нє-а, на роздягання, – лукаво примруживши очі, відповів Антон. Розрахунок був на те, що я злякаюсь, відмовлюсь і зникну, як їжачок у тумані. А я погодилась. Навіть тричі піддалася і попрощалася з медичною шапочкою і панчохами білими-білими. А потім… Як справжній шахрай, я лишила Антона в одних трусах.

– Далі будемо грати? – спитала, майстерно тасуючи колоду.

– Та ні, зараз обхід буде, – побоявся. І зразу ж після цих слів до кімнати увійшов лікар, а за ним гуськом декілька практиканток. Побачили Антона в самих трусах і захіхікали. Лікар теж посміхнувся:

– Бачу, юначе, ви скоро видужаєте. А то мене хтось запевняв, що він тут ледве не самогубство планує. Ми не завадили вам, Катерина Андріївна?

– Та як вам сказати, методику не встигла довести до фіналу, – я ледве стримувала сміх. Антон швидко натягнув на себе простирадло і зробив розумний вигляд обличчя.

– Методи у вас новаторські, – тасуючи колоду карт, іронічно зауважив лікар.

Цей місяць, який я провела з Антоном, був дивовижний. Я застосувала на ньому майже усі методики реабілітації важких підлітків. Поступово від загальних тем ні про що ми підповзли до болючої теми футболу.

– Я знаю, що ніколи не зможу вже грати. Сам дурень, випив і сів за кермо. Винен сам. Тепер ось, – він указав на нерухомі ноги.

– Лікар каже, що операція...

– Є ще один варіант. Нічого не вийде, тоді як? – обірвав він мене на півслові.

– А спробувати? І чому це ти не зможеш грати у футбол? Та хоч завтра!

– Здуріла? Як? – не вірив Антон.

– А на що споримо? – вирішила підначити хлопця, що впав у відчай.