ГЛАВА 12 МАЛЕНЬКА ВІЙНА У ВЕЛИКОМУ ТАБОРІ

Минув тиждень мого мирного існування в таборі, а я ще нікого не налякала, не вдарила, нікуди не втекла, на дах не залізла, одним словом, поводилася цивілізовано, що на мене не схоже було. Вдома при такій поведінці мене б вже терміново до лікаря відвели. Просто в табір я втрапила вперше, навкруги було так багато дітей, а найголовніше – ніхто не знав, на що я була здатна, тому моя творчість спала, чекаючи слушного моменту. І він (той слушний момент) настав. Товаришувала я з хлопцями, бо вони були в захваті від моїх навичок стрибати, бігати, грати у футбол. Отого злощасного дня ми з хлопцями грали у футбол. Вже три матчі відіграли. Замурзалися страшенно, одні очі тільки блищали. І раптом на горизонті з’явилася команда з шостого загону. На три роки старші від нас, ці хлопці вважалися ледве не півбогами. Вищі за нас на дві голови, вони таємно зустрічалися з дівчатами й завжди вигравали у матчах. Грати з ними – це ще перед грою знати, що програєш. Але те, що з ними пограти випаде – вже неабияка честь і хвала, а якщо не в суху програти – геніальний матч!

– О, шкети, не хочете розім’ятися? – пропозиція йшла від командира їхньої команди й воротаря одночасно – Антона Громова, але було видно, що й інші не проти зіграти, бо просто нікого іншого, крім нас, на майданчику не було.

Не погодитися на таку пропозицію  –  просто впустити шанс відзначитися. Програти команді Громова означало стати на п’єдестал поруч з олімпійським чемпіоном.  Гра почалася. Старалися ми, як мурахи перед дощем. І, видно, перестаралися, бо здуру виграли. І не просто виграли, вирішального м’яча забила я… у ворота, на яких стояв… Антон Громов. Усікли? Ні? Пояснюю: Антону ніхто досі не забивав так нахабно гола, тому його зіркова хвороба прогресувала, як могла. І тут обламали і роги, і корону скинули, і в багно втоптали. І хто? Якийсь замурзаний шкет. Замість радості у нашого командира Вовки такий переляк в очах читався, що не знаю, як все це й описати.

– Ну що Антончик, міняйся з цим шкетом футболками, ти ж обіцяв! – почулося гигикання з його команди, тому Антон, як не хотів, а таки зняв свою фірмову футболку й простягнув мені. Це означало, що я маю зробити те саме. Ні, мені не було жалко свою футболку, яка до гри була блакитною, а після гри… я не знаю, як зветься такий колір. Моє бруднюще від поту й пилюки обличчя залилося фарбою. Ні, не від споглядання накачаного Антонового оголеного до поясу тіла, а від перспективи й мені опинитися роздягненою. Я ж все-таки протилежної статі. А ще в цей час наші хлопці дико заржали, бо зрозуміли, що старші не второпали, що я дівчина.

– Чо ти жмешся, пацан, ти не дивись, що футболка брудна, вона імпортна. Адідас. Фірма віників не в’яже. Твоя разів у десять менше коштує. Просто Тоша заприсягся, що тому, хто йому заб’є гола, він віддасть Адідасівську свою футболку. Тобі повезло.

Я не стала нічого говорити (я б не змогла цього зробити, так у роті пересохло), просто зняла капелюха і по моїх плечах посипалося довге волосся… Я не любила зав’язувати волосся у хвостики чи коси, а коли заважало – просто ховала під бейсбольним капелюшком. Якби моя воля, я б ті коси відрізала, але баба Тома весь час наполягала на тому, що в дівчини мають бути прикраси, і найголовніша – її волосся. Вона так дбала про моє волосся, мила різними травками та настійчиками, що шевелюра в мене була, як сьогодні в рекламах шампунів – пишна, густа й шовковиста. Тільки де тій бабі було знати, що гарне волосся мені страшенно заважало, тому я ховала його весь час подалі в капелюшок.

– Оба-на! Тоша, ти – геній. Умудритися програти дєвці… – понеслося в лавах старших гравців. Та й сам Антон вилаявся і, кинувши мені в обличчя свою футболку, втік, відчуваючи страшенний сором. Я образилася. Проте, футболку забрала, випрала й склала до своєї валізи – трофей як не як. Адідас. В ті часи це слово ставилося у рівень зі словом «ексклюзив». А увечері приперлася в кімнату, в якій проживав Громов, і при всіх хлопцях кинула йому в обличчя свою футболку. Брудну й запилену.

– Ти поняла, коза, що зробила? – репетували його друзі, бо сам Антон такого повороту аж ніяк не чекав, тому втратив дар мовлення ще коли я з ноги відкрила нахабно двері їхньої кімнати і поглядом знайшла прибитого поразкою Антона в кутку.

– Поняла, не переживайте! Але я хочу, щоб і ви поняли – я теж можу кинути в обличчя, – переможно вигукнула, розуміючи, що це маленький початок великої війни.

З того дня все й почалося. Антон виявився хлопцем з фантазією. Він розвісив усі мої речі на високій яблуні, особливо постарався повидніше повісити мої труси в червоний горошок, які баба купила онучці спеціально для табору. А так, як баба мені поклала в рюкзак аж п’ять штук таких трусів (щоб не мало!), то майоріли вони гарно так на яблуні, весь табір милувався. А я тим часом від сорому й злості зеленіла, вигадуючи креативну помсту. Антончик не знав ще тоді, яку фантазію я могла увімкнути, коли треба. Я намочила Антонові всі без винятку спортивні штани й зав’язала штанини у вузли (як я їх уміла якісно зав’язувати!). Всією кімнатою розв’язували майже день. Він у відповідь зачинив мене у туалеті (ціла батарея з десяти дерев’яних туалетів розміщувалася на вулиці) й підпер шваброю двері. В результаті – розвалений туалет й поламана об дуба швабра. А ще моя витончена помста: коли він мився, поцупила речі й викинула в озеро. Нічого, плавав і збирав, бо вони на поверхні всі плавали. А поки Антончик збирав, я його кеди гвіздками до підлоги поприбивала. Всі три пари. Довго віддирав. Палата ржала, Антон злився. А я підливала масла у вогонь:

– Склав компанію жабам? – сміялася, доводячи хлопця до білого каління.

– Я, мала, щас як вліплю тобі по твоїй дурній голові, – і, схопивши якусь дрючину, погнався за мною. Я бігаю класно, Антон цього не знав. Хоч він і спортсменом себе неабияким вважав, а все ж захекався через хвилин десять бігу й всівся на якійсь колоді висолопленого язика сушити, поки я іншою дорогою повернулася до табору.