ГЛАВА 11 ПРО ТАБІР "СОНЯЧНИЙ"

Якщо ви ніколи не були в таборах – ви нещасна людина. Ото де роздолля! Вдома рідні не дають виявляти на всі сто відсотків свою індивідуальність, життєрадісність, одним словом, є гальмом суттєвим. От я якось проводила експеримент – наштовхала в рота шість жуйок одночасно….. і ковтнула. Суть експерименту: саме вийде чи потрібна буде допомога? Так не дали ж довести експеримент до кінця. Спочатку носилися зі мною по всьому городу, перевертали, трусили, примушували блювати. А коли я таки виблюнула ту жуйку – сіли й ревуть, мати з бабою. Ну і як в таких умовах робити досліди? Та ніяк! А тут табір, навкруги одні вихователі. Їм хоч жуйку ковтай, хоч камінь гризи – один чорт. Воля, політ фантазії, щастя…. Дитячий безліміт свободи.

Тільки тут, у таборі, я усвідомила, що не одна така творча особистість, – навколо подібних, хоч греблю гати, а найцікавіше – я не гірша, повно електровіників покруче мене. Є активні діти, є суперактивні, а є гіперактивні. То я за цією класифікацією була ще суперактивною, креативненьке в міру дитя. А була ще гіперактивна Зоя, від якої плакав весь табір. В перший день вона як задерлася на дах і доки не налазилася там, не заспокоїлася. Пожежну машину, між іншим, викликали, щоб стягти її. Вихователька тільки й встигала ковтати пігулки після Зоїних витівок. І не я тут такі правила завела: ночами мазали один одного зубними пастами, непомітно прив’язували до стільців, в їдальні в чай підсипали сіль. А ще я дізналася, що таке «сновида».

У нашій кімнаті проживало восьмеро дівчат приблизно такого віку, як я (13-14 років), і одна з них Валька виявилася сновидою. Я не зразу второпала, чого це вона підхоплюється поночі й бродить коридором. Думала, що це такі жарти. Виявилося, що тут не до жартів: сновида спроможна й на дах вишкребтися, й по перилах балконних ходити. Одним словом, таке неподобство треба рубати на корню – не давати встати з ліжка, класти мокрого половичка під ноги. Слава Богу, що блукала Валька так лише під час повного місяця, а то веселеньким було б перебування в таборі.

Нашому загону пощастило, в першу чергу, з піонервожатою. Наташка (дівчині було не більше вісімнадцяти років) весь час придумувала різні конкурси (це щоб нам було чим зайнятися) і спокійно реагувала на викрутаси найбільш творчих діточок. А найголовніше – вона усім подобалася. Бо в сусідньому загоні була піонервожата Любка, яка за свою вреднючість багато кого дратувала. Якось зранку на лінійці замість прапора висіли її черевики, а Люба ходила в капцях. Було ще таке, що одного разу хлопці наловили в банку величезних чорних мурах і таємно підклали їх їй на ліжко під ковдру. Іншим разом навмисне вночі налили їй в ліжко води. Коли зміна закінчувалася й було організоване Вогнище Дружби, валізу  неулюбленої вожатої Люби хлопці повісили на високу сосну, ледве її потім звідти зняли.

Наша ж Наташка завалила нас конкурсами, щоб не сумували. Один запам’ятався найбільше. На кращий букет. Нас саме вивели в ліс на прогулянку. І от щоб ми не просто так блукали тим лісом – збирайте квіточки!

– Сьогодні підемо в ліс, назбираємо квітів для конкурсу букету, – оголосила Наташка.

І що? Всі дружно рвуть квіти, а наша бригада суницями об’їдається – саме на галявину напали. Всі оберемки квітів притягли в табір, а ми щасливі із замурзаними ротами – з пустими руками.

– Ну і шо робити будем? – питає Лариска. І тут мій погляд падає на величезного такого будяка під парканом.

– Викручуватися, Лара, як завжди, викручуватися, – і як же всі покотом ржали, коли наш загін виставив букет «недотрога», в якому, крім зазначеного будяка, красувалася кропива і хвощ для краси. І вся ця «прелесть» обгорнена величенькими такими лопушками, нарваними біля туалету (там вони чомусь великі й зелені ростуть).

«Літній бал» з тендітними дзвіночками, ліліями, ромашками та незабудками, «Ромашкове диво» з різнокольорових ромашок, «Мрії романтика» з якихось пахучих медових квіток так не зацінило журі, як наш колючий, неестетичний букет, який і букетом назвати важко було.

– За винахідливість та оригінальність перший загін отримує перше місце! – оголосили вирок, і ми ледве не вдавилися мармеладом, якого нам дали в якості приза.

А як вам конкурс на найкращу речовку для походу в їдальню? Наша Наташка придумала. Була в нас в кімнаті поетеса доморощена Алька. Теж довго не думала, настрочила варіант. З того дня, йдучи гуртом до їдальні, ми весь час співали цю дурнувату пісеньку-речовку, яка чомусь піднімала апетит:

Раз, два, ми не їли.

Три, чотири, їсти хочемо.

Відкривайте ширше двері,

Бо ми повара з’їмо.

Поваренятами закусимо,

А черговими зап’ємо.

Саме Наташці я маю дякувати за делікатну розповідь про «доросле життя». Після чергового конкурсу надавали нам призів – червоного, аж бурякового кольору мармеладу. Ми його їли, їли, врешті він нам так набрид, що порозкидали де попало. Скрізь той мармелад валявся. А то увечері всі свої речі попрали й повісили на бильця ліжок сушити. А я запізнилася з цим пранням. Коли прийшла до вмивальників дівчачих, там була лише Наташка. Я гледь, а вона свою нижню білизну пере, а на ній червоні плямки.